Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— Чому ти не сказав цього раніше?

— Бо я хотів дочекатися слушного моменту... Але ти обрала його, Ясмін. Ти обрала того, чия родина винна у смерті наших батьків.

— Фелікс не має до цього жодного стосунку!

Моє тіло сіпнулося, коли його рука знову потягнулася до моєї голови.

— Може, він і не знає всіх деталей. Але його кров — це їхня кров, — з удаваною лагідністю гладить мою щоку. — Він покохав тебе. Ти стала його слабкістю. Я побачив це сьогодні. І знаєш, я справді не хотів шкодити тобі. Ти навіть подобалася мені.

Денис вирівнюється, його постать здається більшою і темнішою, ніж будь-коли.

— Я хочу, щоб ти знала правду, перш ніж все закінчиться, — каже він, і його голос більше не звучить як голос людини, а скоріше як вирок.

— Закінчиться? — моє серце завмирає. — Що ти маєш на увазі?

— Це твій кінець, Ясмін.

— Денис... — мій голос зірвався, але я примусила себе продовжити, не зважаючи на тремтіння. — Це все, чого ти хочеш? Це ні до чого не приведе.

— Навпаки, — він нахилив голову, і в його очах промайнуло щось схоже на хворобливу ніжність. — Це приведе нас до справедливості. Спочатку я вб’ю тебе, Фелікс буде страждати. А потім я вб’ю і його… Справедливо?

— А твій батько? Хіба він би підтримав це?

Його обличчя спохмурніло.

— Ти не розумієш... — його голос раптово став тихішим. — Ти така... ідеальна, така світла...

Його пальці ковзнули по холодному металу труби, до якої були прив’язані мої руки, а потім він різко підняв голову, і в його очах знову спалахнула лють.

— У тебе був вибір, Ясмін, — проговорив він з притиском. — Ти могла все змінити, але вирішила заплющити очі.

Денис повільно підходить до крана, і зловісний скрегіт металу супроводжує його рухи, коли він повертає вентиль. Холодна вода починає стрімко наповнювати ванну, заповнюючи простір з моторошним дзюрчанням. Я бачу, що друга дірка в зливі щільно закрита. Він хоче мене втопити.

— Денис, будь ласка… Тобі не обов’язково це робити. Це нічого не змінить.

— Ні, змінить, — тихо відповідає він, і в його голосі бринить небезпечна впевненість.

Вода повільно, але нестримно підіймається. Я намагаюся зсунутися, хоч трохи послабити тиск скотчу на зап’ястях, але все марно. Він підходить ближче й, нахилившись, бере мене за голову. Його пальці холодні, мов сама вода.

— Прощавай, Ясмін, — каже майже пошепки, і я відчуваю, як він притискає мою голову до поверхні.

Я захлинаюся, ковтаю крижану рідину, яка обпалює легені. Паніка захоплює мене. Свідомість кричить, що треба боротися, але тіло підводить. Сліпучий страх розриває мене зсередини, і в цю мить спогади нахлинули так, ніби саме життя тримається за мене, не бажаючи відпустити.

Я знову в автомобілі. Вода стрімко наповнює салон. Їхні голоси розривають тишу. Я відчуваю, як їхні пальці ковзають по моїй руці, коли я вириваюся на поверхню.

Вони не змогли вибратися. А я змогла. Я вижила. І тепер ця думка розриває мене.

Чи мала я тоді загинути разом із ними? Чи була ця втрата несправедливим боргом, який я зараз плачу?

Спогади один за одним пролітають в моїй голові, а потім голоси.

Ярослав. Його сміх, дитячий, безтурботний, огортав мене, як ковдра в морозний день. Його голос лунав у моїй голові, перекриваючи жахливе хлюпання води.

— …Я пишаюся, що в мене така сестра, як ти…Ти завжди була сильною. Завжди підтримувала мене. Я люблю тебе, сестричко…

Потім Оксана, її яскраве волосся, що завжди привертало увагу клієнтів у кав’ярні, і її голос, такий різкий, але водночас сповнений турботи.

— Якщо ти це зробиш, Ясмін, я розмалюю твою піч рожевою фарбою, зрозуміла? І повішу плакат "Солодощі для дурнів"… Ти стала моєю родиною, саме тому я завжди буду поряд, ти не відчепишся від мене!…

Далі бачу своїх подруг.

— Завдяки тобі, Ясмін, ми — команда! Не забувай, хто завжди вигадує ці дурнуваті жарти, щоб підняти нам настрій, коли все летить шкереберть. Це ти. Ми любимо тебе, булочко! Ти — наш хребет, без тебе ми — просто тісто!

Фелікс, такий близький і такий далекий водночас. Він — мій маяк серед темряви, навіть якщо ми стоїмо на двох різних берегах цього божевільного світу. Я знову відчуваю його присутність, немов він поруч, хоча його голос лунає лише в моїй голові.

— Але ви сильна та вперта… Я вдячний тобі… Ти врятувала мене… Бо я кохаю тебе…

Я так і не зможу відповісти йому на це.

Батьки. Мій тато, завжди строгий, але з таким теплом у погляді, коли він смикав мене за носа, або хвалив, коли я приносила свої перші перемоги в школі. Моя мати була завжди моїм каменем, і її слова наводять на думки про ті миті, коли ми разом готували вдома, як вона мене вчила. Мій останній день народження, який я провела з ними, я не забуду ніколи. Ми святкували просто, у колі родини, а потім  разом співали, мій тато робив це трохи фальшиво, але з таким трепетом у голосі, що я не могла не усміхатися.

— …Ми завжди з тобою… Не здавайся… Пам’ятай, у нас із татом є секрет — справжня сила в серці… Ми любимо тебе, наша Мін-Мін!… Ясміночко, слухай… Ти повинна бути сильною.

І ось зараз ці спогади спливають у моїй свідомості, немов надійний місток між життям і смертю. Вони разом із мною. Вони не дозволяють мені падати.

Відчай трансформується в бажання вижити.

Я хотіла ще раз побачити брата, обійняти його. Я хотіла побачити Париж, відчути його запах, прогулятися вузькими вуличками, вдихаючи аромат свіжоспечених круасанів. Я хотіла зізнатися Феліксу в коханні, навіть якщо це причинить мені біль. Я хотіла відчути землю під ногами, коли біжу через поле з високими колосками, відчути літній вітер, який задуває в обличчя, і сміятися, забуваючи про всі негаразди. Я хотіла відчути себе вільною — не зобов'язаною, не обмеженою, а справжньою, якою я була до всіх цих випробувань. Я хотіла жити.