Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Він засміявся і засунув смолоскип назад у держак.

— Що ти робиш?

— Я тільки хотів… Містер Джордж нас перервав, коли я хотів сказати тобі щось дуже важливе.

— Це з приводу того, що я розповіла тобі вчора в церкві? Ну, я можу зрозуміти, що ти мене тому вважаєш божевільною, але психіатр у цьому випадку теж не може допомогти.

Ґідеон спохмурнів.

— Ти можеш хвилинку помовчати? Я маю зібрати всю свою мужність, щоб освідчитися тобі в коханні. У мене в цьому зовсім немає досвіду.

— Як ти сказав?

— Я закохався в тебе, Ґвендолін… — серйозно мовив він.

Мимоволі мій шлунок стягнувся у тугий вузол, наче з переляку. Але насправді це була радість.

— Правда?

— Так, правда — У світлі смолоскипа я бачила, як Ґідеон посміхається. — Я знаю, ми знайомі менше тижня, і спершу я вважав тебе… ще дитиною і, напевно, поводився з тобою, мов якийсь дрань. Але з тобою дуже важко, ніколи не знаєш, що ти зробиш наступної миті, і в деяких питаннях ти страх яка… е-е-е… наївна. Іноді мені просто хочеться тебе струснути.

— Окей, помітно, що ти геть не навчився освідчуватися, — гмикнула я.

— А наступної миті ти дотепна, і розумна, і невимовно чарівна, — правив далі Ґідеон, ніби я нічого й не вимовляла. — І найгірше: тобі досить просто бути в тій же кімнаті, і мені вже хочеться доторкнутися до тебе, поцілувати…

— Так, це справді найгірше, — прошепотіла я, і моє серце пропустило удар, коли Ґідеон витягнув шпильку, що тримала капелюшок, відкинув це чудовисько подалі, пригорнув мене до себе і поцілував. Хвилини за три я сперлася на стіну, ледве дихаючи, і силкувалась утриматися на ногах.

— Ґвендолін, агов, просто нормально вдихай і видихай, — весело сказав Ґідеон.

Я штовхнула його в груди.

— Припини! Це нестерпно, як ти високо несешся!

— Вибач. Це… це дурманне почуття — знати, що ти через мене забуваєш, як треба дихати. — Він знову дістав смолоскип із держака. — Ходімо. Граф напевно вже нас чекає.

Тільки коли ми перейшли в наступний коридор, я згадала про капелюшок, але в мене не було ніякого бажання по нього вертатися.

— Смішно, але я зараз думаю про те, що знову щиро радітиму нудним вечорам елапсування 1953 року, — говорив Ґідеон. — Тільки ти, я і кузина Канапа…

Відлуння наших кроків супроводжувало нас у довгих коридорах, а я поступово виринала з відчуття, ніби я загорнена у рожеву вату, й усвідомлювала, де ми перебуваємо. Або точніше, в якому часі ми перебуваємо.

— Давай-но я візьму смолоскип, тоді ти можеш тримати в руці шпагу, про всяк випадок, — запропонувала я. — Бо хтозна, що трапиться. У якому році тебе вдарили по голові? (Це було одне з багатьох питань зі списку Леслі, які я мала ставити, коли мій «гормональний стан» це дозволяв.)

— Я щойно згадав, що я тобі освідчився в коханні, а ти мені — ні, — згадав Ґідеон.

— Я — ні?

— Принаймні словами — ні. І я не впевнений, що це важить. Тс-с-с-с!

Я пискнула, побачивши, як просто перед нами товстий брунатний щур перетинав коридор, лельом-полельом, ніби геть нас не боячись. У світлі полум’я очі його палали червоним.

— А в нас є щеплення від чуми? — запитала я і міцніше вчепилася в Ґідеонову руку.

Кімната на другому поверсі, яку граф Сен-Жермен зробив своїм кабінетом у Темплі, була маленькою і вигляд мала вельми скромний, як на Великого Магістра Ложі Вартових, хай навіть він рідко бував у Лондоні. Одну зі стін від підлоги до стелі затуляли полиці, забиті книгами в шкіряних палітурках, перед ними стояли стіл і два крісла, оббиті тією ж тканиною, з якої були зроблені штори. Інших меблів не було. Надворі сяяло вересневе сонце, вогонь у каміні не палахкотів, бо ж і так було тепло. З вікна було видно маленьке внутрішнє подвір’я з фонтаном, який проіснував до нашого часу. І підвіконня, і стіл були завалені аркушами паперу, перами, сургучевими свічками і книгами, що подекуди хтось поскладав у хисткі стоси; якби ті звалилися, то поперевертали б каламарі, що довірливо стояли серед усього цього хаосу. У такій затишній світличці не було ані душі, але, коли ми увійшли, я відчула, як тоненькі волосинки в мене на потилиці стали дибки.

Непривітний секретар у білій моцартівській перуці провів мене до кімнати й зачинив за мною двері зі словами:

— Граф, напевно, не змусить вас довго чекати.

Я вельми неохоче розлучалася з Ґідеоном, але він, передавши мене похмурому секретареві, у доброму гуморі і явно орієнтуючись у приміщенні, пірнув у найближчі двері.

Я підійшла до вікна й визирнула в тихе подвір’я. На вигляд усе було дуже мирно, але неприємне відчуття, ніби я не сама, не зникало. Можливо, хтось спостерігає за мною крізь стіну за книжковими полицями, думала я. А може, люстро, що висіло над камінною полицею, з іншого боку було прозорим, як у кімнатах для допиту в поліції.

Якийсь час я простояла просто так і почувалася при цьому, як водою облита, але потім вирішила, що таємний спостерігач помітить, ніби я зауважила, що за мною спостерігають, якщо я й далі стоятиму, наче скам’яніла. Тож я зняла верхню книгу з котрогось стоса на підвіконні й розгорнула її. Marcellus, «De medicamentis». Ага. Марцелл[88], хоч ким він там був, очевидно, відкрив кілька незвичайних медичних методів, описи яких зібрав у цій книжечці. Я знайшла симпатичний фрагмент, де йшлося про лікування захворювань печінки. Потрібно зловити зелену ящірку, взяти в неї печінку, замотати її в червону хустку або в ганчірку, чорну від природи (чорну від природи? гм-м…), і повісити хустку або ганчірку на правому боці хворого. Якщо після цього відпустити ящірку й сказати: «Ессе dimitto te vivam…»[89] і ще багато-багато слів, таких само латинських, про проблему з печінкою можна було забути. Питається тільки, чи могла б ящірка ще втекти, якщо в неї вийняли печінку? Я закрила книгу. У цього Марцелла явно стріха протікала. Зверху на сусідньому стосі лежала книга в темно-коричневій шкіряній оправі, товста й важка, тому я її перегорнула, не