Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Я не хотів, щоб вони думали про тебе ще гірше, ніж уже думають. — Він посміхнувся. — Ну що, голова болить?　

— Не так уже й багато я і випила… — виправдовувалась я.　

Ґідеон засміявся.　

— Ні-і-і, звісно, небагато. Насправді ти була тверезісінька.

Я скинула його руку.

— Чи не могли б ми поговорити про щось інше?

— Ой, не треба! Я ж можу тебе трохи подражнити. Ти була така чарівна вчора ввечері. Містер Джордж подумав, що ти мов викручена ганчірка, коли ти заснула в лімузині.

— Максимум на дві хвилини, — відповіла я. Мені стало мулько. Може, я уві сні пускала слину чи зробила ще щось не менш жахливе.

— Я сподіваюсь, ти одразу пішла спати.

Я гмикнула. Десь у глибині моєї пам’яті виринало, що мама витягала із зачіски всі чотириста тисяч шпильок і що я заснула, перш ніж моя голова опинилася на подушці. Але йому я не збиралася про це розповідати — він же іще розважався з Шарлоттою, Рафаелем і спагеті.

Ґідеон так різко зупинився, що я наскочила на нього і тут же забула, як треба дихати. Він обернувся до мене.

— Послухай… — пробурмотів він. — Я не хотів учора ввечері говорити, бо думав, що ти перепилась, але зараз, коли ти знову твереза й занозиста, як зазвичай…

Його пальці обережно погладили моє чоло, і я була на межі того, щоб задихнутися. Замість продовження він поцілував мене. Я заплющила очі ще до того, як його губи торкнулися моїх вуст. Поцілунок сп’янив мене набагато дужче, ніж учорашній пунш, мої коліна підгинались, а в животі пурхали метелики.

Відпустивши мене, він, здавалося, геть забув, що саме хотів сказати. Ґідеон сперся рукою об стіну біля моєї голови і серйозно подивився мені в очі.

— Так далі не можна.

Я спробувала контролювати своє дихання.

— Ґвен…

Позаду нас у коридорі почулися кроки. Ґідеон блискавично прибрав руку й обернувся. За мить біля нас опинився містер Джордж.

— А, ось ви де! Ми вже чекаємо вас. А чому у Ґвендолін не зав’язані очі?

— Ой, я забув. Будь ласка, зав’яжіть самі, — сказав Ґідеон і простягнув чорний шарф містеру Джорджу. — Я… е-е-е… піду вперед.

Містер Джордж, зітхнувши, подивився йому вслід. Потім поглянув на мене й зітхнув іще раз.

— Я думав, я тебе попередив, Ґвендолін, — говорив він, зав’язуючи мені очі. — Ти повинна бути обережна зі своїми почуттями.

— Угу… — зронила я і схопилася за зрадливо розпашілі щоки.

— Тож мені не треба було дозволяти вам проводити разом так багато часу.

Це був типовий приклад логіки Вартових. Якщо вони хотіли уникнути того, щоб я закохалася в Ґідеона, то мали зробити з нього бовдура, гарного, як свиня в дощ. З дурнуватим чубчиком, брудними нігтями й дефектом вимови. І без скрипки теж краще було б обійтися.

Містер Джордж вів мене крізь темряву.

— Напевно, мені дуже давно було шістнадцять років. Я тільки пам’ятаю, як було легко на мене в цьому віці справити враження.

— Містере Джордж, ви кому-небудь розповідали, що я можу бачити привидів?

— Ні, — заперечив містер Джордж. — Тобто я намагався, але мене ніхто не захотів слухати. Знаєш, Вартові здебільшого вчені й містики, а з парапсихологією вони не надто в ладу. Обережно, сходинки.

— Леслі… це моя подруга, але ви, напевно, вже давно це знаєте… так от, Леслі думає, що ця здатність і є магією Крука.

Містер Джордж на мить замовк.

— Атож, я теж так думаю, — вичавив він нарешті.

— І в чому точно магія Крука має мені прислужитися?

— Ох, моя люба дитино, якби ж то я мав для тебе відповідь… Я б мріяв, щоб ти більше спиралася на свій здоровий глузд, але…

— …Але він безнадійно втрачений — ви це хотіли сказати? — Я не стримала сміху. — Мабуть, ви маєте рацію.

Ґідеон чекав нас у кімнаті з хронографом разом із Фальком де Віллерзом, який кинув мені побіжно якийсь комплімент на адресу сукні, поки запускав коліщатка хронографа.

— Отже, Ґвендолін, сьогодні відбудеться твоя розмова з графом Сен-Жерменом. Друга половина дня, за день до суаре.

— Я знаю, — кивнула я, скоса поглядаючи на Ґідеона.

— Це зовсім просте завдання, — вів далі Фальк. — Ґідеон відведе тебе нагору в його покої, а потім забере звідти.

Це означає, що мені доведеться залишитися з графом наодинці. Мене вмить здолало тяжке відчуття.

— Не бійся. Ви так добре спілкувалися вчора. Хіба ти не пам’ятаєш? — Ґідеон вклав палець у хронограф і посміхнувся мені: — Готова?

— Готова, якщо ти готовий, — тихо промовила я, поки кімната заповнювалася білим сяйвом і Ґідеон зникав у нас на очах.

Я зробила крок уперед і простягла Фальку руку.

— Пароль дня — Qui nescit dissimulare nescit régnarе[87] , — оголосив Фальк, притискаючи мій палець до голки. Засвітився рубін, і все навколо перетворилося на червоний вир.

Коли я прибула, то пароль наче хто кілком вибив мені з голови.

— Усе гаразд, — пролунав голос Ґідеона поруч зі мною.

— Чому тут так темно? Граф же чекає нас. Було б ввічливо з його боку залишити бодай одну запалену свічку.

— Так, але він же не знає точно, де ми приземлимося, — сказав Ґідеон.

— Чому?

Я не могла бачити, але мені здалося, що він знизав плечима.

— Він ніколи не питав, і в мене є якесь непевне відчуття, що йому було б неприємно знати, що ми зловживаємо його улюбленою алхімічною лабораторією, використовуючи її як злітно-посадкову смугу. Будь обережна, тут повно крихких предметів…

Ми навпомацки дісталися до дверей. Відтак Ґідеон запалив смолоскип і дістав його з держака. Вогонь кидав на стіни лиховісні тремтливі тіні, і я мимоволі присунулася ближче до Ґідеона.

— Як звучав цей клятий пароль? Тільки на той випадок, якщо тобі хтось затопить по голові…

— Qui nescit dissimulare nescit regnare.

— «Кві несіть симуляри несіть регуляри»?