Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Я знаю, все це звучить суперзаплутано, — перебила я його. — Воно так і є. Я мушу подзвонити з кухні мсьє Роше і все йому розповісти. Він повинен зателефонувати в поліцію і повідомити Єгорова. Допоможеш мені?　

— Звісно, що так.　

П’єр виглядав досі ще не дуже переконаним, та усмішка поступово зникала з його обличчя. Він явно почав усвідомлювати всю серйозність становища.　

— Де ж зараз дитина?　

— Я залишила її в пральні.　

— Що? Геть саму? — П’єр хапнув повітря. — Окей, ми зробимо так: повертайся до дитини і чекай там. Я повідомлю мсьє Роше і поліцію. А тоді прихоплю свій найгостріший ніж і вартуватиму перед пральнею. Жодну дитину не викрадуть!　

Він побіг, залишивши на підлозі свій кошик із булочками.　

— Ти можеш на мене покластися, Фанні! — крикнув він через плече.　

Тепер усе буде добре. Я побігла назад у пральню й дістала Дашу з гнізда у Втомленій Берті. То я себе так накрутила чи вона справді дихала якось неспокійно? Може, в пральній машині було замало кисню? Я сіла за стіл для шиття і почала колихати її, наче немовля.　

— Уже недовго залишилося чекати. Зовсім скоро по тебе прийде твій татко, — сказала я.　

Аж раптом двері відчинилися і зайшов П’єр. Як він і обіцяв, він був із ножем. Ніж був не дуже довгим, але, поза сумнівом, небезпечно гострим. Якщо хтось і вмів із ним обходитись, то це П’єр.　

— Я все залагодив, — сказав він, важко дихаючи. — Мсьє Роше зателефонує поліції і повідомить керівництву готелю. А ще я попросив свого друга Лукаса взяти вогнегасник, стати за сходами і лупити ним кожного підозрілого. О Боже, це та малеча? Яка ж вона мила! Вона спить? А чого ж ти плачеш, Фанні?　

А я і не помітила, що мені по щоках текли сльози.　

— Мені просто дуже полегшало. Незважаючи на те що я навіть не знаю Лукаса. Дякую, — шморгаючи носом, сказала я. — Тепер справді все буде добре. Ти не можеш уявити, крізь що ми пройшли.　

— О ні! Можу. — П’єр всівся на стілець Павела. — Чого тільки вартий стрибок із вікна! Це ж, мабуть, божевілля. Там же десь п’ять чи шість метрів.　

— Я… я тобі не розповідала про стрибок із вікна… — Жах ширився моїм тілом… відчуття було таке, ніби мені вивертали шлунок…　

— Ага. Не розповідала. — П’єр стенув плечима й почав робити ножем зарубки на столі.　

О ні. Будь ласка. Тільки не знову. Тільки не П’єр!　

П’єр, який люб’язно годував Заборонену Кішку холодною печенею. П’єр, котрий залишав для мене тістечка з сиром та малиною і постачав молочні булочки для Хуго. Довгоносий П’єр, чиє добродушне обличчя дарувало мені щодня лукаву посмішку.　

— Ти ж не дзвонив мсьє Роше, правда? — глухо запитала я. Не те щоб я не знала відповіді. Просто хотіла почути це від нього.　

— Усе правильно, — радісно підтвердив він. — Але я подзвонив куди-інде. І там дуже втішилися, що ви з дитиною цілі й неушкоджені сидите в пральні.　

П’єр знову лукаво посміхався.　

— Фанні-Фанні! Ну ти й натворила. Узяти вилізти з вікна, та ще й із непритомною дитиною. Це ж міг хтось побачити. Я тобі скажу, що пані Людвіг через це надзвичайно розлючена. А пан Людвіг уже хотів було дати відбій усій справі.　

Я подивилась на Дашу. Хотіла б я теж лежати отак без свідомості, щоб тільки не чути й не бачити цього всього. Якби я тільки нікуди звідси не рухалась… І чому ж я не лишилася в пральні…　

— Я й так би тебе знайшов, — сказав П’єр, ніби він якимось таємним способом читав мої думки. — Я зрозумів, що ти якось — але як саме? — проникла в підвал. А в пральні ти орієнтуєшся найкраще. — Він відхилився на спинку крісла і майстерно ковзав ножем собі між пальцями. — Як ти вважаєш, для чого ж був отой кошик із булочками? У ньому я б виніс малечу з будинку. І ні в кого не закралося б жодної підозри. Я ж саме отримав не просто дозвіл, а чіткий наказ від шеф-кухаря винести черстві булочки.　

«А що було б зі мною?» — хотіла запитати я, але відповідь не надто хотіла почути. Мені було цілком достатньо вигляду його ножа.　

— А я думала, що ми друзі. — Більше на думку нічого не спадало.　

П’єр усміхнувся мені крізь пляшку з грушевою самогонкою.　

— Ти мені справді подобаєшся, Фанні. Ти дуже мила дівчина. Та те, що я тобі підкинув кілька смаколиків, зовсім не означає, що ми друзі. Ти поняття не маєш, як влаштоване життя. Ти хоч знаєш, скільки заробляє молодший кухар? — Не дочекавшись моєї відповіді, він продовжував: — І через що ти мусиш пройти? Чи це справедливо? Завжди є ті, які важко працюють, але ні до чого доробитись не можуть. І є ось ці багаті гаманці, які проводять тут свої відпустки та жаліються, коли трикляте яйце Онсен має, на їхню думку, неідеальну форму. Хіба ж це справедливо? Кожен повинен вміти подбати про себе в цьому жахливому світі. І я не відхилю пропозицію, яка допоможе мені звільнитися з цієї кухонної діри раз і назавжди. Ти ж мене розумієш, правда?　

Я чула, що він говорив, та чи розуміла? Навряд чи… У моїй голові роїлися сотні думок. Скільки часу збігло від моменту, коли він сповістив Людвігів про мене? А скільки часу знадобиться їм, щоб дістатися сюди? І що вони зроблять зі мною? Присплять, як Дашу, і візьмуть із собою, щоб я їх не видала? Та не думаю, що я поміщуся у кошик із-під булочок. Тоді, мабуть, пристрелять на місці. А може, винагорода П’єра достатня, щоб він, не роздумуючи, використав свій ніж?　

Та мені потрібно хоча б спробувати боротися. За Дашу і за себе. І за моїх батьків. Вони ж не переживуть, якщо я помру, не закінчивши школу. Окей, негарно зараз так думати… І недоречно.　

Я подивилася на миле сонне личко Даші і встала.　

— Не роби дурниць, Фанні. — П’єр теж піднявся, граючись ножем у руці.　

— Я просто хочу покласти її там. — Я показала на стос білизни, на якій вона вже лежала перед тим.　

П’єр кивнув:　

— Окей. Але потім сядеш назад, зрозуміла?　

— Зрозуміла.　

Як людина, яка вже втратила будь-яку надію, я прослизнула до стосу з білизною й обережно вклала на нього Дашу. Я поняття не мала, що чинити далі, та зволікати не було як.