Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Стрибок із вікна забрав усього лише кілька хвилин. І навіть якби ми стрибали з хмар, це б тривало не набагато довше.　

— Ти думаєш, Людвіги більше нас не шукають? — з надією запитала я, вирішивши не зважати на крадіжку і таємне товариство. Трістан як-не-як врятував мене і Дашу від викрадачів.　

— Не думаю, — сказав він. — Вони ж не знають, що ви злетіли в повітря. Вони думають, що ви з Дашею десь заховалися і тремтите від страху. Можливо, вони взагалі вирішили потанцювати на балу, поки їхні люди вас шукають.　

— Люди? Дотепер це був тільки один спільник, — нагадала я. — Тепер їх багато? — І в усіх них напевно пістолети з глушниками.　

Трістан стенув плечима:　

— А може, вони працюють самі. Думаю, вони б упоралися.　

— Але ж вони не знають, що ти з нами, правда?　

— Ні. — Трістанове лице проясніло. — Звідки вони можуть це знати? Вони ж поняття не мають, що ми з дідусем завдяки персню вийшли на їхній слід. Вони знають тільки одне — що ти сама втекла з Дашею.　

Він глянув на маленьку донечку олігарха, яка лежала на стосі простирадл, неначе принцеса на горошині.　

— І це означає, що я можу собі безпечно розгулювати тут, не боячись, що вони мені щось заподіють. — Він посміхнувся мені. — Пробач, я мав би раніше здогадатись. Просто я вперше маю справу з особливо небезпечними злочинцями.　

— О, та ти звикнеш, — кинула я.　

Трістан уже був коло дверей.　

— Я піднімуся нагору і викрию Людвігів. А тоді повернуся. А ти звідси ні на крок!　

— Перед тим як повертатися, я б ще повідомила в поліцію, — сказала я. — Чи це для тебе, готельного злодія, занадто небезпечно?　

Трістан підняв кольє вгору.　

— Як я вже казав, ми не називаємо це крадіжкою. Це операція повернення незаконно здобутих скарбів світу. Але якщо ти мені не довіряєш… — Він знову підійшов до мене, і я не встигла й оком кліпнути, як він втис мені в руку кольє. — Я залишу тобі цю штукенцію як заставу, допоки не вернуся. Тільки нікому не показуй… — Він проникливо глянув мені у вічі й урочисто додав: — Нас єднає тепер спільна таємниця. Тебе й мене, агенте Фанні. Я довіряю тобі, а ти довірся мені.　

Я спантеличено дивилася, як він повертався до дверей. На порозі він іще раз озирнувся.　

— Тримай за мене кулаки. Сподіваюся, там, угорі, повірять моїй розповіді. Адже Людвігів люблять усі…　Розкажи це Бену. На нього можна покластися.　

Трістан майже непомітно скривився.　

— Зроблю все можливе.　

І він зник.　

Я залишилася стояти біля Павелового столу Дляшиття з третім оком Калі в руці поруч із непритомною дитиною. Мені бракувало повітря.

25

Окей. Спокійно. Без паніки.　

Я витріщалася на пляшку грушевого чудо-самого- ну швагра старого Стакі, яка все ще стояла на столі для шиття, і намагалася глибоко й рівномірно дихати. Вдих-видих, вдих-видих…　

Усе було добре. Даша перебувала в теплі, дихала розмірено, пульс був цілком нормальний. Допомога вже вирушила.　

Та що, коли ні? Що, коли Людвіги відразу збагнули, що втекти з панорама-люксу нам із Дашею допомогли? Що, коли вони бачили Трістана з нами там, унизу, в снігу? Або помітили його відсутність у бальному залі? Що, коли Елла Барнбрук не сприйняла зникнення свого партнера по танцю тихо й мирно, а Людвіги склали пазли докупи? А що, коли історію Трістана там нещадно проігнорують, а тим часом спільники Людвігів обшукають підвал і знайдуть тут мене з Дашею?　

Я вже уявила, як Людвіги налякано, тримаючись за ручки, вдають невинних.　

Просто залишатися тут і чекати, поки хтось прийде, раптом здалося мені безглуздим і небезпечним.　

Я сама повинна спробувати пошукати допомогу. Просто треба дістатись до одного з телефонів, щоб подзвонити мсьє Роше. А він уже подбає про все інше. У цьому я була впевнена.　

Але спершу треба заховати Дашу, щоб вона залишалася в безпеці, поки я не повернуся. І я вже знала, де її сховаю. У стомленій Берті було місце для цілого дитсадочка. Я зробила Даші всередині гніздечко з рушників і вкрила її зверху так, що виднілися тільки рот і ніс. Тоді витягла штекер із розетки, лише на той малоймовірний випадок, якби хтось прийшов щось прати.　

Ось так. Це зробила. Тепер залишилось подіти кудись кольє. О, зроблю, як Трістан, і надягну його на себе. Діамантова защіпка мало не сама зійшлася на моїй шиї. Ось що таке справжня якість! О Боже, ну воно й важезне! Сподіваюсь, що мене не настигне прокляття Калі за те, що її третє око баламкалось тепер у моєму бюстгальтері.　

Я прочинила двері на коридор і перевірила, чи все чисто. І до кухні, і до відпочинкового комплексу відстань була однакова. Проте я обрала кухню, бо існувала небезпека, що в день балу пан Гефельфінґер зачинив усе швидше й уже пішов.　

Спочатку я ступала нерішуче, бо боялась, що за рогом може стояти пан Людвіг зі своїм пістолетом. Але потім я вирішила бігти. Що швидше я дістануся до телефону, то раніше закінчиться цей кошмар.

Я повернула за ріг і влетіла прямо в П’єра, який тягнув велетенський кошик, повний булочок. Кілька штук покотилося на підлогу.　

— Фанні! — здивовано вигукнув П’єр.　

Я так зраділа, коли його побачила, що ледве не розплакалась.　

— О Боже! — випалила я. — Як добре, що це ти! Ти часом не бачив тут, унизу, кількох ем-м-м… підозрілих осіб?　

— О, та скільки завгодно, — сказав П’єр. — Ними аж кишить на кухні, починаючи від шеф-кухаря. Я вже ситий усім цим по горло. Але я матиму аж два дні вихідних! І вгадай, що я робитиму.　

Аж тепер він помітив, що зі мною щось не те.　

— Боже мій, Фанні, що трапилося? У тебе такий вигляд, ніби ти зустріла привида.　

Якби ж то.　

— П’єре, ти маєш мені допомогти, — випалила я. — Хтось хоче викрасти дитину російського олігарха, щоби потім вимагати в заставу діамант «Надежда». Тому я з Дашею втекла з панорама-люксу. Але вони все ще переслідують нас. У них зброя, і вони справді небезпечні.　

Тривога на П’єровому обличчі змінилася на недовіру, змішану з сумнівами, які, мабуть, стосувалися моєї психічної адекватності. Він повернув голову вбік, не відводячи при цьому від мене погляду. І тут я раптом зрозуміла, як почувався перед тим Трістан. Жодна людина не повірила б одразу такій історії. Людський мозок на таке не здатен.　

— О-оке-ей, — протяжно сказав П’єр. — Тож ти