Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Останнє послання

Багряна річка текла неспішно, жадібно облизуючи свої сірі кам’яні береги. У присмерку це видовище лякало й заворожувало водночас. Я стояла на оглядовому майданчику найвищої башти нашого замку й милувалась, як захід сонця розфарбував нашу повноводну в цю пору року річку в червоні відтінки. Легкий вітерець торкнувся мого волосся, і тривога зародилась у серці. Вогонь підступав дедалі ближче. Дим валив з усіх щілин у замку. Слуги давно покинули його, а я… Що я? Я була вдячна Богу, що моя родина зараз у безпеці. Як я проґавила? Як не впізнала зрадника в нашій родині? Зрадника, який вирішив одним махом позбутись усього нашого роду і… схибив. Сумна посмішка з ноткою іронії торкнулася моїх губ. Зараз я шкодую, що змусила колись чоловіка зміцнити всі двері й поставити по два замки. Надмірна обережність зіграла зі мною злий жарт. Дим простягав свої білі щупальця крізь замкнені двері. Єдиний шлях до порятунку, але вже й так було запізно. Я жахливо боюсь висоти, летіти донизу довго, але згоріти — зовсім не варіант. Пробачте мене, рідні. Пробачте, любі, що більше не пригорну вас. Не обійму, не поцілую, не побачу, як ви виростете, як заведете власні родини, дітей. Жорстокий і страшний світ, у якому ми живемо. Несправедливий. Помираю з єдиною надією, що батько виховає вас добрими людьми. Коли полум’я охопило двері, я більше не думала — просто стрибнула вниз. Прощавайте.

Лія

У носі досі відчувався запах гару, дихання збивалося від нестачі повітря, серце шалено калатало в грудях. Воно ж глухо гупало у вухах, намагаючись заглушити жахливий крик жінки, що летіла назустріч неминучій загибелі.
Я поверталась до тями дуже повільно й не надто вдало. Чим саме мене напоїли — гадки не маю, але наслідки виявилися вкрай плачевними.

Без поняття, скільки часу минуло з моменту, коли мене привели до цієї убогої комірчини, і скільки я пробула без свідомості, але, лежачи на відволоженій соломі й холодній кам’яній підлозі, я промерзла до кісток. Ноги й руки ледь слухалися. Та що там слухались — я їх просто не відчувала. Щохвилини тремтіння в тілі лише наростало. Звук цокоту моїх зубів цілком міг відлякати зграю вовків. У кутку я підняла зіжмакану стару діряву ковдру, яка, безперечно, була домом для клопів та ще бозна-чого, і тремтячими руками накинула її собі на плечі. Мешканці цієї ганчірки мене в той момент мало турбували — хотілося хоч трохи зігрітися.

Обігрівач і таблеточку від головного болю, будь ласка!
Підвівшись, я почала ходити туди-сюди, щоб хоч якось розігнати застиглу кров і звернула увагу на винуватця мого нинішнього стану — вікно під самою стелею, незасклене, з якого час від часу вривався крижаний вітер.
— Звідки такий холод улітку? — бурмотіла я собі під ніс. — Таке хіба що в горах або на півночі… Та ні, цього ж не може бути! — Я сумнівалась, який знак треба поставити в кінці речення — знак питання чи крапку.
— Холодно? — від несподіванки я відскочила до стіни й добряче вдарилася плечем об камінь.
Поряд зі мною, як ні в чому не бувало, завис привид Улі й мило усміхався. На мить мені здалося, що вся кров у моєму тілі прилила до обличчя, і, за моїми суб’єктивними відчуттями, воно стало пурпурового кольору.

Уля з розумінням поглянула на мене сердешну й попливла до протилежної стіни. Було моторошно від того, як вона парила в повітрі — мабуть, нормальній людині до такого явища надзвичайно важко звикнути. Тішило, що я все ще вважаю себе нормальною.

— Я думала, — усміхнувся привид, — що стадію страху ми пройшли ще в лісі.
— Я... — голос остаточно охрип, я ледве могла вичавити з себе кілька слів.
— О, люба, ти захворіла? — констатувала Уля цілком очевидне.

А як вона думала? Кожен, хто проваляється купу часу на холодній підлозі, врешті-решт захворіє!
— Як тобі моя історія?
— То це ти зробила зі мною? — треба ж, у мене раптом прорізався голос — від подиву, мабуть.
— Лише частково. Магічне зілля троля одурманило тебе, і твій розум став більш гнучким і пластичним. Саме тому я змогла провести тебе через частину мого життя.
Добре хоч у мою голову залізла лише Уля. Або?..
— Ні, ні, — ніби прочитавши мої думки, привид заперечно похитав головою, — вони не встигли, — вона усміхнулася й наблизилась. Цього разу я не відступила назад.
"Майже як жива", — майнуло в голові.
Вона й справді була така, як у моїх видіннях: довге світло-русяве волосся, вишукане плаття до підлоги, гарні риси обличчя, але все це було розмите, крізь її тіло просвічувала вбогість тюремної камери.
— Навіщо ти показала мені все це? — я хотіла знати, чому жінка, яка одного разу мене врятувала, знову ризикувала моїм життям.
— Щоб... — здавалося, Уля не очікувала цього запитання, вона зніяковіла, — щоб ти розповіла моїм дітям, як я їх любила…
Надзвичайно просто. Очі затуманилися зрадницькими слізьми, а в горлі встав клубок. Я не могла нічого їй відповісти. Так хотілося обійняти її, сказати, що все буде добре, але ми обидві чудово розуміли — цього не станеться.
— Вони знають, — прошепотіла я. — Коли Ярик розповідав мені легенду про згорілий замок, він із особливим трепетом згадував нещасну жінку, що загинула в пожежі. Але чому ти сама їм цього не скажеш? Чому ховаєшся від дітей? У Венеції ти зникла, коли підійшов Марк...

— Не можна. Розумієш, це ще не кінець.
Я недовірливо зиркнула на жінку, яка з викликом дивилася мені в очі.
— У якому сенсі?
— Річ у тім, що я не зовсім звичайний привид. Швидше астральне тіло.
— Стій, не може бути?! В такому разі десь повинно бути твоє живе тіло...
З виразу обличчя Уляни я зрозуміла, що влучила в самісіньку ціль.
— Ні, це вже за межею добра і зла! — випалила я.
— Тебе не здивувало, що останні хвилини мого життя нечіткі? Не було логічного фіналу у вигляді калюжі й млинця на землі?

А й справді. Останнє, що показала мені Уля, — це падіння, і після нього — пробудження. Я грішним ділом подумала, що добрі люди вирішили поберегти мою дитячу психіку, але не тут-то було. Схоже, справа набагато складніша, ніж я очікувала.
— Тоді мене врятували, якщо це можна так назвати. Швидше полонили.
— Але як? Ти ж майже впала.
— Магія, що тут скажеш. Зупинка часу на певній ділянці. І встигнеш соломки підстелити, щоб м’якше приземлилася, і чаю з бубликами попити, поки чекатимеш на мене.
— А діти подумали, що ти згоріла в замку… — я прикусила вказівний палець, дурна звичка знову повернулася.
— Саме так. А тепер моє тіло знаходиться в цьому замку.