Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Мої очі-блюдця втупилися в Улю, яка за останні п’ять хвилин примудрилася ошелешити мене вдруге.
— Хто тебе забрав? Звідки ти тут?
— Забагато питань. Боюся, я...

Вона почала розчинятися, все ще намагаючись щось сказати, беззвучно відкривала рота.
Двері відчинилися, і в кімнату увійшло щось. На щастя, в дитинстві я перечитала багато фентезі, і кого-кого, а орка я точно впізнаю. Щоправда, від того, що я його впізнала, мені не стало легше, і в гарячого красеня він точно не перетвориться. Це був двометровий громила з розвиненою мускулатурою і зеленувато-болотяною шкірою. З його рота стирчали чотири нижні ікла огидного брудно-жовтого кольору.
— Ти б зуби почистив чи що, так і до карієсу недалеко, — ой, дурна я, дурна.
Орк захрипів і кинувся в мій бік.
— Азог! — різкий голос зупинив цю машину для вбивств саме в той момент, коли орк хотів схопити мене за горло.
— Зупинись! — той самий голос, що линув нізвідки й звідусіль. — Приведи її мені неушкодженою.
Орк пирхнув, і слина розлетілася навсібіч.
Попри свою специфічну зовнішність, одягнений він був досить пристойно. Його вбрання нагадувало військову форму, і від самої думки, що тут панують військові порядки, війнуло загрозою. Орк смикнув мене за руки, скував кайданками й штовхнув у бік дверей.