Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 31

Ярик

Льодовий арктичний артефакт в який мене встиг закувати Лукас перед втечею — це вам не просто застигла водичка, його ні феном, ні обігрівачами не розтопиш. А оскільки з помічників-маґів у мене поки лише Артур, який не надто вправно володіє магією вогню — сидіти мені в льодах вічність. Ну, не вічність, а години дві, хоча й це відверто довго. На щастя, артефакт має чудове властивість — зберігати життя всім, хто в ньому замерз. Тож витягли мене живцем. Мокрого, розлюченого, морально вбитого — але живого.
І я був готовий просто зараз вирушити на пошуки, але здоровий глузд підказував, що не варто кидатися в омут з головою. Противники у нас не дурні й схопили Лію явно з якоюсь метою. Та й треба дізнатися, де вони.

Спершу слід знайти Сала. Сподіваюся, їхня місія з порятунку родини Тео виявилася успішною, і тепер ми вирушимо за Лією. Але: "не так сталося, як гадалося", і саме в цей момент Сал займався проблемами з викрадачами. Тож мені залишалося лише чекати на його повернення.

Довелося діяти власноруч, і, обдзвонивши найкращих маґів-пошуковців, ми почали сканувати всю земну поверхню. На жаль, це не дало жодного результату. Та й чого дивуватися: ватажкові бродяг вдавалося ховатися століттями — хіба він раптом візьме й видасть своє місце перебування?

Як виявилося, я з тих перевертнів, яких очікування дико бісить, тож, щоб нікого не покалічити, я зачинився в кімнаті, яка донедавна була нашою з Лією.
Очікування нестерпне! Біль від безсилля пронизує серце й рве душу. Я дав вихід емоціям, нехай осуджують — мені байдуже. Я трощив меблі, кричав, розбивав кулаки в кров, гамселив по стінах. Коли заспокоївся, від кімнати нічого не залишилося, але мені хоч трохи полегшало.

— Ух ти! — Сал з’явився несподівано. Я підвів на нього важкий, повний нестерпного відчаю погляд.
— О, друже! Бачу, тобі зовсім кепсько. Але дозволь піднести тобі одну річ.
Він простягнув мені карту. Я жадібно втупився в написи, і мою увагу привернула яскраво-червона цятка, що блимала над Гренландією.
— Ти серйозно? Гренландія?
— Нуу, ти сумніваєшся в моїй компетентності? Ображаєш. Я ж її дух-охоронець, я відчуваю її, як частину себе.
— Не перегинай! Бо я зараз не при собі, ще приревную.
— Здаюсь! — Сал підняв руки вгору. — Ну що, коли вирушаємо?
— Просто зараз!
— Але ж… підготовка.
— Усе буде, не можна гаяти жодної хвилини!

Лія

Зустріч із головним лиходієм не віщувала нічого доброго. Але, по суті, що мені лишалося робити? Що може звичайна людина? Коли ж нарешті закінчиться цей жах? Зараз, коли поряд не було друзів, а градус небезпеки зашкалював як ніколи, мені ні в якому разі не можна було здаватися, хоча триматися ставало все важче й важче.

До речі, про друзів: біля дверей, що вели до кабінету, стояв поважний Марк.
— Ей! Марк!
Я кинулася до нього, може, він отямиться? Хоча, глянувши в його затягнуті пеленою очі, я раптом чітко усвідомила, що він уже не той, ким був раніше.
— Жінко, без дурниць, — орк одразу ж припинив мої спроби благати про допомогу.

Кинувши останній погляд на свого друга, мені раптом стало його дуже шкода. Зазвичай такий охайний і прискіпливий до своєї зовнішності, зараз він нагадував людину, що постраждала від стихійного лиха: скуйовджене волосся, м’ята й подерта в кількох місцях сорочка, забруднені штани. Але найстрашніше — він виглядав як безвольна лялька, якою керує злий лялькар.
Орк відчинив двері до кабінету, і яскраве світло засліпило мене. Я заплющила очі, а коли знову відкрила їх — ледь не ахнула від подиву.
Кімната виявилася величезною, з високими стелями, але здивувало мене зовсім не це, а те, що за панорамним вікном, яке займало одну зі стін, виднілися засніжені гори.
Сніг? Боже мій, де ж я?!

Стіни кабінету від підлоги до стелі були суцільними книжковими полицями. У центрі, навпроти один одного, стояли два чорні шкіряні дивани, а біля самого вікна розташовувався робочий стіл. За ним сидів чоловік. Розгледіти його було складно — світло з вікна було настільки яскравим, що постать чоловіка перетворювалась на темну розмиту пляму.

Орк знову безцеремонно штовхнув мене в спину, і я буквально ввалилася в кімнату. Той, хто сидів за столом, мовчав. У кабінеті тихо грала мелодія: то чи джаз, чи блюз… щось із цієї опери.
На тремтячих ногах я рушила вглиб кімнати до диванів і вчепилася в підлокітник першого, що трапився мені на шляху. Дякую Оркові, який зняв кайданки. Тут же я здригнулася від звуку зачинених дверей — Азог пішов, залишивши мене наодинці з цим моторошним створінням.
Мені стало так страшно, що навіть зустріч з болотяною тварюкою видавалася дитячою забавкою в порівнянні з цим. У голові роїлися безліч запитань, на які я хотіла отримати відповіді.
— Чому я тут?! — зрештою я не витримала цієї затягнутої паузи.
Чоловік не поспішав виходити з-за столу, як, власне, і відповідати на моє запитання. Саме час поскаржитися на життя і згадати, що ще деякий час тому я планувала медовий місяць, а тепер сиджу з якимось маніяком і…
— Чому ж саме маніяком? — несподіване питання ввело мене в ступор, адже я не озвучувала думки вголос. Тепер треба менше думати, намагатися очистити свідомість. Що ж? Як? А! Спи, моя радосте, спи, в домі загасли вогні…
— Це так не працює, якщо ти, звісно, не вирішила приспати мене.

Я заплющила очі. В сотий раз хотілося опинитися вдома з чашкою гарячої кави з молоком у руках і улюбленою кішкою під пахвою.
Оксамитовий, хриплуватий голос вимагав уваги.
— Гей! — пролунало поруч. Від несподіванки я похитнулася і мало не впала. Та хіба ж так можна? Так і до інфаркту недалеко!
Його вогняно-червоні очі розглядали мене з неприхованим інтересом. Стоячи, мов укопана, я намагалася роздивитися людину, за наказом якої нас переслідували по всій Європі, яка методично покривала всі звірства, вчинені Гаєм, і, судячи з усього, прагнула поневолити весь світ заради свого его.