Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Хто він? Чисте зло? Монстр у плоті? Його погляд і справді був хижим, чіпким, проникаючим. Здавалося, він намагається заглянути тобі в душу й відшукати найпотаємніші й темні її закутки.
Він навис наді мною, мов велетенська чорна хмара. Я намагалася відвести погляд, та не могла. Немов зачарована, я дивилася на найгірше, що може бути в цьому світі, і на моє здивування — страх поступово відступав. Хто знає, чому й через що, тільки б не гіпноз… Лише б він не змусив мене чинити жахливі речі.
Нарешті йому набридло копирсатися в моїй голові, і він рушив до вікна.

— Чому ти тут? — повторив він моє ж питання. — Хм, дай-но подумати: мій найманець притягнув тебе із собою, і мені раптом стало цікаво, хто ж така пасія мого палко улюбленого ватажка, — він смакував кожне слово, що відгукувалося в мені новою порцією болю.
Чоловік розвернувся, поли його пальта шоколадного кольору зметнулися, коли він миттєво опинився біля книжкових полиць. Ууу — гад! Сам у пальті, а я тут мерзну в тонкому светрі поверх майки. Знала б, що потраплю в зиму, захопила б валянки.

— Змерзла? — те, що я була шокована цим питанням, — нічого не сказати.
Він знову глянув у мій бік, викликаючи нову хвилю колючих мурах. Ну навіщо ж так, тільки-но трохи заспокоїлася! Жахливий! Просто жахливий і все тут. Цей погляд змусив би вас забитися в найтемніший куток, згорнутися калачиком і скавуліти, як маленьке цуценя.
— Так.
Ну не можу я більше терпіти цей холод! Замерзну ж до смерті. Хоча… хто знає, може, до неї вже рукою подати?
— Азог, — відлунням рознеслося по кабінету.
— Так, пане, — орк учтиво вклонився.
— Принеси нашій гості теплі речі.
— Слухаюсь.

Коли двері за Азогом зачинилися, я таки не витримала й знову подивилася на господаря дому. Найгірше було — чекати. А цей тип майстерно грав у мовчанку. Та ось нарешті двері скрипнули, й у кімнату ввійшов орк з оберемком теплих речей. Він кинув їх на диван і мовчки пішов. Я, не чекаючи дозволу, крижано-холодними руками вхопила светр і теплі штани, а зверху натягнула куртку.
Чоловік здивовано підняв брову, спостерігаючи, як я вирядилася.
— На прогулянку зібралася?
— Мало що… Погода у вас не дуже.
А ще я чудово розуміла, що найближчим часом кімната, в якій я перебувала, буде моїм "житлом" ще довго. Тож краще запастися всім тепленьким, що трапиться під руку.
Після того як зігрілася, трохи набралася сміливості.
— То що ви зі мною робитимете? Уб'єте одразу чи по шматочку в конвертах надсилатимете?
Він мовчав. Сподіваюся, він не обдумує мої пропозиції, бо виходить, що я сама собі вирок підписала.
— Навіщо ж одразу? Убивати тебе немає сенсу. Принаймні поки що. Ти лише приманка, інструмент для досягнення моєї мети, — на його обличчі з’явилася хижа усмішка, що оголювала його справжню натуру. — Я хочу насолоджуватися його розпачем, смакувати його біль…
— Потвора, — ненависть кипіла в мені. Зціпивши зуби, я намагалася стримувати емоції й зайвий раз не нариватися.
— Називай мене, як хочеш. На мене це не діє. За своє довге і насичене життя я надто багато прокльонів наслухався, щоб ще на них реагувати.
Мене буквально трусило від ненависті до цього чоловіка.
— Азог! Заведи її назад. Я побачив достатньо.
Орк здивовано глянув на величезний мішок одягу, яким я зараз була, взяв мене під руку й повів назад до камери.
Треба визнати, що обстановка там змінилася — стала цивілізованішою, чи що. Біля стіни стояв тапчан із нормальною чистою ковдрою, в кутку — керамічний горщик. І так, злощасне вікно заклеїли, і тепер з нього не тягнуло. Здогадавшись, що це все зробив Азог, я подякувала йому сухим “дякую”, на що орк лише хрюкнув і пішов, не забувши замкнути двері.