Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 32

Ярик

— Швидше! Поспішайте! Що ви вовтузитесь, як сонні мухи?! — командував Тео. Попри те, що він новий у нашому клані, почувався чудово. Одразу видно — військовий.

Берсерк виявився вірним соратником. Того дня, коли його сім’ю врятували, а Лію викрали, він без зволікань і жодного сумніву подався з Салом до нас на допомогу. Рудий намагався вмовити його залишитися з родиною, але Тео був непохитний. Сал розповів, що його дружина, до речі, дуже мила жінка, була абсолютно не проти його від’їзду.
— Не можна залишати друзів у біді. Ми з сином зачекаємо тебе вдома.
Отже, Тео і Сал прибули вчасно.
— Завантажуйте!
— Як наші збори? — Тео ледь не зачепив мене ліктем, розмашисто вказуючи на ящики зі зброєю.
— А, Ярик. Та ось, останнє вантажимо.
Мікроавтобус був заповнений до країв. Треба подумати над тим, щоб поповнити автопарк вантажівкою.
— Я думав, ми поїдемо з рюкзаками, — Сал трохи здивувався такій масштабній підготовці.
— У нас з вами є чим себе захистити, а от наші людські союзники не володіють ні магією, ні іклами з кігтями.
— І то правда. Вам не здається дивним, що ватажок досі не висунув жодних вимог щодо повернення Лії?
Сал мав рацію. Час ішов, а телефон мовчав, і нерви починали здавати. Мою надію на те, що Лію залишили як приманку, підтримувала сяюча точка на карті.
— Не хвилюйся, — рудий зухвало підморгнув мені, — вона стовідсотково жива, і я цьому наочне підтвердження.
— В якому сенсі?
— Без господаря духи-охоронці слабшають. А я, — він метнувся подвір’ям, дорогою зваливши пару коробок.
— Ей! Обережно там!
— Мескюзі, — поклавши руку на серце, шибеник уклонився з граційністю.
— Та ну тебе!
— Незабаром прибудуть усі наші з клану. Літак прилітає о пів на другу. Треба одразу вирушати в аеропорт, аби організовано летіти на острів.
— Без перепочинку й планування? — зауваження Тео було цілком слушним, але в нас просто не було на це часу.
— Неочікуваність — наша єдина перевага. Враховуючи, що нас буде до сотні осіб, а ворогів — можливо, вдвічі, а то й утричі більше, треба діяти якомога швидше. План складемо в літаку, там же трохи й відпочинемо.
Мої аргументи були прийняті. Збори продовжились.

Лія

Стук у двері відволік мене від роздумів. Лежачи на топчані, я прокручувала в голові нашу розмову з викрадачем і щоразу доходила до одного й того самого висновку: від його загибелі світ нічого не втратить. Звідки такі жорстокі думки? Та з того, що Ярик зараз у люті, а мені навіть страшно уявити його в такому стані. Тож краще б червоноокому бігти, піджавши хвіст. Можливо, я просто намагаюся себе заспокоїти, але поки ця мантра працює — я готова повторювати її сотні разів.

До кімнати увійшла молода дівчина. Темно-каштанове волосся було розпущене й завите. Карі, майже чорні очі виразно виділялися на тлі блідої шкіри. На вигляд я б не дала їй і двадцяти. З одягу — бежеве плаття до колін і чорні балетки.

Вона принесла тарілку з їжею і, поставивши її поруч зі мною, зібралася йти.
— Стій! — я схопила її за руку.
Страх у ту ж мить відбився на її обличчі. Жахливий, справжній. Ніколи б не подумала, що людина, дивлячись на мене, може відчувати такі емоції. Було неприємно.
— Не чіпайте мене! — заверещала вона.
Випустивши її руку, я насилу прийшла до тями.
— Не бійся, — намагаючись говорити тихіше, звернулась я до неї. — Я не заподію тобі зла. Просто хотіла запитати…
— Мені нічого Вам сказати, — її погляд втупився в підлогу, і, обійнявши себе за плечі, вона поспіхом вийшла за двері.

Дивна якась. Чого б їй мене боятися? Хіба вона теж замкнена в цій тюремній камері? Що ж їй про мене наговорили? Невже можна так налякати словами, що бідна дівчина сахається мене, як прокаженої?

Ну та годі, я страшенно зголодніла. Сподіваюся, отрути тут немає. Ах так! Точно немає. Цей гад хоче смакувати кожною секундою нашої з Яриком розлуки, тож я відносно в безпеці, поки він не приїхав.

Після ситного обіду мені спало на думку, що давненько Уля не з’являлася. Я вже почала задумуватися: а чи не трапилося чого… Як…
— Легка на спомин, — Уляна матеріалізувалась у всій красі посеред кімнати.
— Ти чого? Щось трапилось? Чому так довго тебе не було?
— Ні, — вона всілася, якщо це так можна назвати, поруч зі мною. Навіть коли вона не рухалась, тканина плаття й волосся наче перебували у воді. Легкі рухи, але помітні.

Уля не кліпаючи втупилась у стіну.
— Уля! Агов!
— А? Так, так, звичайно.
— Чомусь мені здається, що ти зараз не тут.
— Я думаю.
— Ууу, думає вона — мислителька. Краще б підказала мені, як вибратись із цього замку, та якнайшвидше.
— Тобі? Ніяк, — на корені обрубала мої думки про втечу.
— А кому ж? Як?.. — я обірвала себе на півслові, згадавши, що тіло Улі теж тут.

Вона з сумом подивилась на мене, а я, мов наяву, уявила, як це — перебувати в заточенні сотні років. Спостерігати здалеку, як дорослішають діти, і не мати змоги бути з ними.
— Ти навіть не уявляєш, якою була спокуса поговорити з ними, особливо спочатку. При великому бажанні й чималих зусиллях я навіть могла доторкнутися до них…
— Мені шкода.
— Дякую.
— Я ж так і не подякувала тобі за порятунок.
— Пусте, — вона усміхнулась, але смуток з її обличчя не зник.
— Не говорила я з ними, аби не почали мене шукати. Ярик такий запальний і емоційний — весь у батька. Та й Марко недалеко пішов. До того ж у доньки все йшло добре. Ти уявляєш, я вже кілька разів бабуся й прабабуся?! — її очі засяяли від гордості за свою родину.

Я слухала її розповідь, не наважуючись перебити, але мене мучило питання, яке просто необхідно було поставити.
— Уль! Як ти опинилася тут, я маю на увазі твоє тіло? Та й до того ж ти така сама людина, як і я, а нам матінка-природа не відвела стільки часу для життя. Чому ти ще жива?
— Арктичний лід не тане тривалий час, особливо якщо його підживлює сильна магія. Тут, на цьому острові, магія льоду відчувається найсильніше. Ще до мого ув’язнення від чоловіка я чула, що цей артефакт застосовується для подовження життя особливо небезпечним в’язням, а також у медицині — для збереження життя істоти, яка захворіла на невиліковну недугу.
— Кріозаморозка, — мене осінило.
— Що?
— Ні, ні. Продовжуй.
— Так от. Тіло заморожували до кращих часів, поки не винайдуть ліки від цієї самої хвороби.
— Так собі перспектива. З одного боку — добре, виживеш. Але от так покинути всіх і невідомо коли прокинутись… А як ти стала такою? — я обвела її фігуру поглядом.
— Не повіриш, на це пішли роки. Поки я спала, іноді відчувала себе так, наче ширяю по замку, але спершу думала, що це сон. Аж поки не розбила вазу в коридорі, а потім не почула про це в розмові двох служниць. Згодом, із практикою, я змогла “блукати” (я так це називаю) довше за часом і на більші відстані.
— А тепер до головного: хто зробив це з тобою? Хто так тебе ненавидів, що прирік на такі страждання? Побувавши в твоєму тілі, я не помітила нікого настільки ненормального поруч із тобою.
— Не ненавидів, — вона важко зітхнула. — Любив.