Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Від здивування я заморгала так часто, що ще секунда — й я злетіла б на власних віях. Для Уляни ця тема була болісна, тож, оскільки я нікуди не поспішала, вирішила не розпитувати — сама все розповість, коли збереться з думками.

— Коли я була зовсім юною, у мене був найкращий друг — Давид. Наші батьки дружили, і ми проводили багато часу разом. Йому пророкували велике майбутнє, величезний успіх в управлінській сфері. А оскільки наші батьки були князями, нас майже засватали, пророкуючи народження великого князівства. Але доля приготувала для нас інше. Восени мене відправили до столиці, в елітну школу мистецтв, для глибшого вивчення живопису й літератури. Повернулась я через рік. Поки я була в місті, ми з Давидом переписувалися. Він розповідав новини, про які мені не говорили батьки, я — про суворість викладачів, про витівки однокурсниць. Але десь через пів року наша переписка припинилась. Він надіслав мені останнього листа, в якому повідомив, що більше не бажає зі мною спілкуватися, що моє товариство його гнітить і я йому неприємна як дівчина. Як розумієш, після такого листа я припинила йому писати, хоча з роками почала замислюватися, чи, можливо, що я помилилася, залишивши друга у важкому стані. Бо ж людина не змінюється так кардинально від хорошого життя? Але тоді я була надто горда, молода й дурна. Повернувшись додому, від батьків я дізналась, що Давид поїхав вчитись до Парижа й, скоріш за все, додому не повернеться. Але на той момент мої переживання через розставання вже майже згасли, й мені було майже байдуже. До того ж доволі скоро в моєму житті з’явився Мир...

Наступна наша зустріч із Давидом відбулася дуже несподівано. Одного разу до нас у двір заїхала темна карета, запряжена парою гнідих. Мир вийшов зустріти несподіваного гостя, і як же я здивувалася, коли на порозі побачила свого старого друга. Увесь вечір він не зводив з мене очей. Мені було не по собі. Звичайно, я була приємно здивована — старі образи давно забуті, — але в мене вже був чоловік, і Ярик був на підході, тож така увага з боку іншого чоловіка була мені неприємною. Коли Мир вийшов, я скористалась моментом, і між нами відбулася неприємна розмова, під час якої він зізнався, що давно мене кохає і сьогодні ж забере мене звідси. Я тактовно відмовила, і за його реакцією — дуже бурхливою, до речі — зрозуміла, що це вже не мій сором'язливий і добрий друг дитинства. Мир випровадив гостя, і я більше його не бачила аж до пожежі в замку. Мабуть, коли я падала з башти, то знепритомніла. Прийшла до тями вже на руках у Давида. Він приніс мене до цього замку й зачинив у цій самій кімнаті.

Уля зупинилась, обвела поглядом вбогу комірчину і продовжила: — Виявляється, деякі чоловіки… хоча чому лише чоловіки — й жінки теж… Одне слово, деякі особи не терплять відмов. Від образи й ураженої гордості вони здатні на жахливі вчинки. Зрозумівши, що я його не покохаю, Давид вирішив вдатися до крайнощів. Його воїни схопили Мира, який вирушив на пошуки вбивці дружини. Ти б бачила його очі, коли він побачив мене цілою й неушкодженою… Але насолодитися возз'єднанням сім’ї нам, звісно, не дали. Давид поставив мене перед вибором: або я виходжу за нього заміж і стаю слухняною дружиною, або він уб’є Мира. І от, коли я вже майже погодилась на його умови, Мир затіяв бійку, і я зрозуміла, що умови угоди не будуть дотримані. Він уб’є мого чоловіка незалежно від того, чи буду я з ним. Але Давид усе ж залишив нас живими — як нагадування про свою велич і перемогу над нашим із Миром коханням. І закував нас у лід.

Стук у двері знову перервав її розповідь.

— Я скоро повернусь, — вона торкнулась губами мого чола, і, можу поклястися, я відчула тепло.

До кімнати неспішно зайшла та сама дівчина в бежевій сукні й принесла чергову порцію їжі. Я сиділа, спокійно спостерігаючи здалеку.

— Чому ти вирішила, що я можу завдати тобі шкоди?

Дівчина здивовано підняла брову, вже відкривала рот, щоб відповісти, як до кімнати ввалився Азог. Він зірвав мене з ліжка і потягнув до дверей.

— Куди?! — я почала чинити опір. Мені зовсім не хотілося знову розмовляти з тим божевільним. На мої рухи орк лише гаркнув:

— Наказано вигуляти.

— Вигуляти?! Та що він собі дозволяє? Я вам що — собачка?

Азога моє обурення зовсім не цікавило, і він так само тягнув мене кудись.

— Не бузуй, а то ще договоришся.

Орк подивився мені в очі — і як рукою зняло бажання пручатись. У нього був справжній дар переконання, хоча все зводилось до звичайного інстинкту самозбереження.

Довелося плентатись із ним за руку. Пройшовши той самий темний коридор, ми звернули за ріг і опинилися в зимовому саду. Виявляється, саме тут вигулюють полонених. Пірнувши у зелень — у прямому сенсі, бо якась гілка фікуса-гіганта добряче мене вдарила — ми пройшли вглиб оранжереї. Високий залізний каркас слугував основою для скляного купола. Тут було тепло й волого. Розмаїття фарб тішило око — після тривалого перебування в одній кімнаті це було справжнє свято. Чого тут тільки не росло! Зелені кущики — і малі, і великі, пухнасті й лисі. По боках — дерева з густим листям, а ближче до центру — клумби з квітами. І що тільки не росло в тих клумбах — розуму незбагненно. Хоча надворі холодно, тут цвіли квіти на будь-який смак — від троянд до ромашок і тюльпанів. У центрі оранжереї стояв величезний мармуровий стіл, а навколо — кілька стільців і крісел. Азог посадив мене в одне з них.

— Милуйся!

По наказу милуватись? Цей орк такий дивний, хоча мені й немає з ким порівнювати — інших таких я не зустрічала.

А тут спекотно. Довелося зняти свій милий тепленький пуховичок, який рятував мене від холоду.

Оранжерея виявилася неймовірно великою. Десь у далечині почувся сміх і голоси. Я вже було хотіла піти туди, але орк грубо зупинив мене.

— Без дурниць! Я думав, вони вже пішли, — Азог прикував мене наручниками до ніжки столу й попрямував у бік, звідки долинали звуки веселощів.