Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Але наскільки вистачить їй сили, бажання і нахабства? Адже, розвалити Роанові кар’єру – це знищити його життя! Це знищити все те, що він так довго будував. Це знищити все прекрасне, що він створив.

І що це дасть? Хіба він тоді повернеться і буде просити пробачення? Чи може скаже, що був не правим по відношенню до неї? А може після всього цього він захоче повернутися до тієї, котра все це зробила? Що з цього всього?

Юнта теж це все розуміла. Але її егоїзм був сильнішим за здоровий глузд. Все, що вона отримувала до цього часу, все, що належало лише їй і належало лише їй одній – повинно було назавжди вийти з під її влади. Ні, це не припустимо! Хіба вона дозволить такому статися? Хіба вона не повинна боротися за своє щастя!

Але разом із тим – хіба це була боротьба? Хіба те, що вона настроює проти Роана всіх, кого тільки може і є боротьба за щастя? Чим тоді вона є кращою від диктаторів, котрих проклинає весь світ? Чим вона тоді краща від тих, хто вбиває людей, стріляючи їм в голову, сидячи десь замаскованим на даху? Чи тих, хто підстерігає з ножем в темному під’їзді? Чим?

Та нічим. Ось у чому правда. Вона такий же кілер. Такий же вбивця. Такий же самий маніяк. Так, так вона також.

Але відступати нікуди. Вона ж не може просто так взяти і відпустити! Як це так! Хіба вона не Юнта! Хіба вона не має права на свою власність!? Не має права добиватися любою ціною!? Хто сказав, що вона має відступити? Хто таке вигадав?

Ні, вона не відступиться! Вона буде йти до кінця! До самого кінця. Навіть якщо їй доведеться при цьому піти на злочин.

Їй не так важливий сам Роан, точніше не важливий зовсім, як їй важливо задовольнити власне самолюбство. Ось чого вона хоче. А хіба ні?

Тоді для чого обманювати себе? Для чого прикриватися законами і моральністю, котрих ніколи раніше не знала? Для чого? А як інакше? А інакше ніяк! Інакше ніхто не буде жаліти, підтримувати, допомагати! Звісно, що ніхто не буде. А от коли вона все це прикриє моральними шаблонами, законами і власною ганьбою – тоді справа виглядатиме зовсім інакше. Бідна жінка. А от чоловік паскуда. І де ж тут правда?

Юнта сиділа за столиком і пила каву. Від недавнього часу вона підсіла ще на дещо сильніше аніж сама кава. Те, що власне і додавалося для смаку. І тепер цей виріб французького виробництва доливався до кави в таких пропорціях, що від самої кави залишалася в горнятку лише сама назва. Та це не заважало їй якось існувати.

Власне, що існувати. Бо жити повноцінним життям, котрим може жити жінка її віку, вона перестала давно. І це її цілком влаштовувало.

На роботі теж було все так само. Та й яка там робота, якщо вона дружина відомого письменника, професора, викладача Роана Арова. А ще, дочка досить значного, і не останнього в суспільстві, чоловіка. Що ще треба для щастя?