Читати книгу - "Цензор снів"

3

Одного разу пан Краух, сидячи в нашій кнайпі, покликав мене до свого столика, налив чарку і запитав:

— Пане Поппель, — відколи він вручив мені папери фольксдойча, звертався до мене на «ви», і то мене дуже піднімало на духу, — а чи вам нічого не доводилося чути про так званих місцевих патріотів, які зазіхають на спокій Райху?

— На жаль, ні, — розвів я руками.

— Чому ж, на жаль?

— Бо тоді б я став вам у пригоді. А я ж знаю, що ви умієте цінувати відданих людей.

— Так, це правда, — він усміхнувся і, примруживши очі, продовжив: — У вас тут різний люд збирається і, якщо ви не закладатимете вуха ватою, то, мабуть, почуєте щось цікаве. А тоді не забудьте про мене.

— Ой, та що ви! Завжди радий послужитися. Але досі мені не доводилося нічого подібного чути. Люди тепер, самі знаєте, більше мовчать.

— А хіба не можна самому завести розмову на потрібну тему? Ви мене розумієте? Ну і пам’ятайте про нашу спеціальну зацікавленість у жидах. Якщо почуєте, що хтось ще перебуває поза Гетто, пам’ятайте, що чекає його Земля обітована.

Я кивнув, з такими, як пан Краух треба бути обережним. Час був непевний, німці перли на Схід, але все повільнішими темпами, загрузали в болотах і снігах, потяги везли їхніх поранених назад, і обличчя їхні були далеко не такі бадьорі, як на початках. Хтозна чим усе це закінчиться. Звісно, якби я дуже хотів, міг би розповісти дещо панові Крауху. Наприклад, про одного полоненого, який утік з Янівського концтабору і переховувався в Брюховичах у того господаря, який був моїм постійним постачальником хмелю. А без хмелю, самі знаєте, пива не звариш. Ще міг би розповісти про єврея, який дістав фальшиві документи, що він українець. Але він був доктором, жив на нашій вулиці, я до нього не раз звертався. Якщо його досі ніхто не видав, то чого б я мав зараз видавати? Ні, таку людину втрачати було б шкода. І я мовчав. Але пан Краух був дуже хитрим чоловіком. Він свердлив очима наскрізь, і кожен такий його погляд змушував мене тремтіти. Я боявся, що не втримаюся і бовкну: «Пане Краух, я маю для вас дуже важливу...» Ні-ні, я цього не скажу. Я буду мовчати. Ночами сняться мені очі пана Крауха. Пекельні очі.

Пізно ввечері я почув стукіт у двері, відчинив і побачив пана доктора з великою дерев’яною валізою. Він переступив поріг і тихим голосом промовив:

— Пане Поппель. Я знаю вас як порядну людину. Тому вирішив звернутися до вас. Чи не міг би я переховати у вас деякі речі?

— Та чому ж! Звісно могли б.

— На випадок, якщо... знаєте... днями забрали пана Корецького, хоч він і мав добрі документи... Якщо ми опинимося в Гетто і будемо щось зі цих речей потребувати, я передам вам вістку. Добре?

— Звичайно. Обов’язково. Можете на мене покластися.

— Я так і думав.

Він поставив валізу на підлогу і потиснув мені руку. Я запропонував йому випити, але він відмовився, був дуже знервований. За кілька днів серед ночі я прокинувся від гуркоту моторів, світло фар шмагонуло по шибах. Я затремтів, відчуваючи, як охоплює мене неймовірний холод, кутаючись у ковдру, я підскочив до вікна, відгорнув фіранку і побачив авто, що стояло біля будинку пана доктора. У його вікнах яскраво світилося, нервово миготіли тіні. У вікнах сусідів можна було теж помітити рух, усім було цікаво, що сталося. За кілька хвилин доктора разом з дружиною, дітьми й старенькими батьками запакували на вантажівку, всі вони несли щось у руках — хто валізу, хто торбу чи клунок. Цікаво, чи й золото він прихопив із собою. У нього ж мусило бути золото. Який нині пан доктор без золота? І тут я згадав про ту валізу, що він залишив. Мене залив холодний піт — ото халепа! Що як у мене її знайдуть? Я до ранку не міг заснути, прокинувся весь зіпрілий. Врешті-таки провалився у такий кам’яний сон, що Левко мене ледве добудився. І добре, що добудився, бо за хвилю ввалився пан Краух. У кнайпі відвідувачів ще не було, а Левко, побачивши комісара, відразу чкурнув до льоху. Пан Краух сів до столика і попрохав гальбу пива. Я наточив і подав окрім гальби ще й горілку та оселедці. Він кивнув, аби я сів поруч, надпив пиво, облизав з вуст піну, неквапно запалив цигарку і запитав:

— Чи ви чули, пане Поппель, що сталося з доктором Ерліхом?

І знову його очі пронизали мене, як виделка шпроту. Я відчув, як щось усередині в мені провалюється, опадає і розбивається на друзки.

— З яким доктором? — ледве видушив я, граючи дурника.

— Та з вашим сусідом по вулиці. З тим, що вдавав з себе Климковича.

— То ви хочете сказати, що він жид?

— Аякже! Дивно, що ви про це не знали.

— Але як ми могли знати, якщо він поселився тут недавно. Власне в жовтні тридцять дев’ятого. Тобто за совєтів. Тут усі його знали як Климковича.

Пан Краух взяв мене за комір, притягнув до себе і процідив крізь зуби:

— Не треба з тата робити вар’ята! Ясно? Вам прочитати лекцію, за якими ознаками можна відрізнити жида від будь-кого іншого? — Він говорив повільно, кожне слово, наче табличку, прицвяховував до мого обличчя, робив павзу, перевіряючи чи гаразд теє слово-табличка причеплене, і продовжував: — Вам розповісти про його носяру і клапаті гострі вуха? Мішки під очима? Товсті губи? Згорблену постать? А руду кучеряву пані докторову з горбатим носом бачили? Бачили, я вас питаю?

— Ба... ба... бачив, — закивав я.

Він відпустив мого коміра і затягнувся димом, потім видихнув його мені просто в писок. Я закашлявся. Він засміявся. Я мовчав і тремтів усім тілом. Пан Краух налив чарку, перехилив, закусив, навіть не дивлячись на мене, але я відчував, як він мене приковує до себе, як тримає міцно своїми мацаками, що я з місця не годен зрушити, а коліна мої тремтять.

— Пане Поппель, — продовжив уже м’якшим тоном, — лише моє гарне ставлення до вас не дозволяє повести розмову з вами