Читати книгу - "Ловець снів"

Андергілли були баптистами, і Овен знав історію про Каїна й Авеля. «Ось голос крови брата твого кличе до Мене з землі», — сказав Господь і відправив Каїна жити в землю Нод, на схід від Едему. З підступними людьми, як казала мати. Але перш ніж відпустити Каїна поневірятися, Господь поставив на ньому тавро, щоб навіть підступні люди землі Нод знали, хто він. І ось, бачачи золотаво-червону ниточку на нігті великого пальця Едді, розшукуючи таку ж на власних руках, Овен зрозумів, якого кольору було Каїнове тавро.

Розділ 11

Подорож Яйцеголова

1

Самогубство, як виявив Генрі, мало голос. Воно бажало порозумітись, але от прикрість: воно погано розмовляло англійською, постійно збивалося на якийсь уривчастий суржик. Але це не мало значення, досить було того, що воно розмовляло. Щойно він дозволив самогубству говорити, життя його значно покращилось. Іноді він навіть міг заснути вночі (таке траплялося нечасто, але все ж), та й дні були не такі вже й погані.

До сьогодні.

На «Арктик кет» сиділо тіло Джонсі, але те, що тепер опинилося всередині його друга, було сповнене чужих уявлень і чужих прагнень. Джонсі теж іще міг перебувати всередині — і Генрі підозрював, що так і є, — але в такому разі він був занадто глибоко, був занадто малий і безсилий, щоб чимось допомогти. Скоро Джонсі зникне повністю, і, мабуть, для нього це буде порятунком.

Генрі боявся, що істота всередині Джонсі відчує його, але воно проїхало повз, не зменшуючи швидкості. У напрямку Піта. А що потім? Генрі не хотілося про це думати, не хотілося хвилюватись.

Нарешті він знову рушив до мисливського будиночка, не тому що в «Дірі в стіні» щось лишилося, просто йому більше нікуди було податися. Підійшовши до хвіртки з однослівним написом «Кларендон», він виплюнув на руку в рукавичці черговий зуб, подивився на нього і викинув. Сніг закінчився, але небо ще залишалося темним і, як йому здалося, знову почав набирати силу вітер. Чи говорили що-небудь по радіо про снігову бурю з поривчастим вітром? Він не пам’ятав, та й не вважав це важливим.

Десь на захід від нього пролунав потужний вибух, який неначе струснув увесь світ. Генрі апатично подивився в тому напрямку, але нічого не побачив. Щось або обвалилось, або вибухнуло, у будь-якому разі деякі з голосів у нього в голові замовкли. Він уявлення не мав, чи є зв’язок між цим, йому було байдуже. Він пройшов у відчинену хвіртку, ступаючи по щільному снігу зі слідом, який залишив «Арктик кет», і підійшов до «Діри в стіні».

Рівно гудів генератор, двері над гранітною плитою, яка заміняла килимок, стояли навстіж. Генрі на хвилину затримався, роздивляючись плиту. Спочатку він вирішив, що на ній кров, але кров, хоч свіжа, хоч висохла, не має такого золотавого відтінку. Ні, він дивився на якесь органічне утворення. Мох або грибок. А може, щось іще…

Генрі підняв обличчя, роздув ніздрі, обережно принюхався… У пам’яті сплив чіткий, хоч і геть недоречний спогад про те, як десь місяць тому він був у ресторані «Моріс» із колишньою дружиною, нюхав вино, яке їм тільки-но налив сомельє, дивився на Ронду, що сиділа навпроти, і думав: «Ми нюхаємо вино, собаки нюхають одне в одного дупи, і все це веде до того самого». Потім на мить прийшов новий спогад, він побачив молоко, що стікає батьковим підборіддям. Він усміхнувся Ронді, Ронда усміхнулась у відповідь, і він подумав, яким полегшенням буде кінець і, якщо вже йому судилося прийти, нехай він буде швидким.

Але зараз він відчув не запах вина, а болотний, сірчаний сморід. Спочатку він не міг зрозуміти, що це нагадує, потім здогадався: жінка, через яку вони розбилися. Сморід її хворих нутрощів тут теж є.

Генрі ступив на гранітну плиту, розуміючи, що прийшов сюди востаннє, відчуваючи вагу прожитих років — сміх, розмови, пиво, випадковий косячок із травою, змагання, хто більше з’їсть, у 1996 році (чи це було в 1997-му?), постріли, гіркий змішаний запах пороху і крові, який означав, що сезон полювання на оленів розпочато, запах смерті, дружба й сяйво дитинства.

Стоячи на плиті, він знову принюхався. Цього разу запах відчувався сильніше і був скоріше хімічним, ніж органічним, напевне, тому, що він був скрізь. Генрі зазирнув у будинок. На підлозі теж червонів ворсистий поріст, але подекуди проглядались і мостини. Однак на килимі навахо цієї гидоти наросло стільки, що під нею навіть годі було розрізнити візерунок. Видно, ця гидота була теплолюбна, але в будь-якому разі швидкість її зростання лякала.

Генрі рушив був у будинок, але зупинився, трохи позадкував від дверей і знову зупинився, думаючи про свій ніс, звідки йшла кров, і про дірки в яснах, де ще сьогодні вранці, коли він прокинувся, були зуби. Якщо цей червоний мох виробляв якийсь вірус, що передається повітрям, на зразок Еболи або хантавірусів, він, напевне, його вже підчепив і зараз, що б він не робив, користі від цього буде не більше, ніж від замикання стайні, коли коня вже вкрадено. Але ж береженого Бог береже, чи не так?

Він повернувся і пішов навколо «Діри в стіні» у бік Ущелини — по сліду «Арктик кет», щоб не провалюватись у свіжий сніг.

2

Двері сараю теж виявилися відчиненими. І Генрі побачив Джонсі, так ясно, як Божий день. Ось Джонсі зупинився у дверях, перш ніж зайти і взяти собі снігохід; ось Джонсі тримається за край одвірка; ось Джонсі слухає… Слухає що?

Нічого. Ґави не каркають, сойки не галасують, дятли не стукають, білки не цокають. Лише звук вітру та зрідка ляпання снігу, який падає з гілок. Місцеві тварини покинули це місце. Втекли.

Якийсь час він стояв на місці, згадуючи, що всередині сараю. У Піта це вийшло б краще, Піт постояв би тут із заплющеними очима, водячи туди-сюди пальцем, а потім докладно розповів би, де що стоїть,