Читати книгу - "Смарагдова планета"

— Ну, тепер тримайся, Даруню: Коля — хлопець темпераментний. — Очі Миколи Петровича хижо зблиснули. — Тримайся. Ох, тримайся — повторював він, розпалюючись.

Кинувся шукати в розкиданому шматті дорогоцінну пробірку. Нарешті знайшов.

Високо задерши голову, Микола Петрович висипав кудись аж у горлянку весь порошок. Жадібно запив. Відтак знову став перед дзеркалом і вп’явся в нього очима. Процес омолодження поновився через кілька хвилин.

Микола Петрович на власних очах з молодого чоловіка перетворився на юнака. Та, мабуть, він забагато ковтнув того порошку бо вже став підлітком. Микола Петрович з жалем подумав, що тепер, напевно, з Даринкою у нього нічого не вийде. А як же бути? Мабуть, його заберуть до сирітського притулку. Проте за хвилину він зрозумів, що й для притулку надто малий. І раптом йому стало страшно. Маленькими пухкими рученятами Микола Петрович обхопив лису голівку і гірко заридав…

Першою спохопилась Олексівна: щось не видно Миколу Петровича. Хата зачинена, собака жалісно скавулить. Може, не дай господь, лихо трапилось: самотній старий чоловік, інвалід…

Викликала міліцію. Ті, довго не думаючи, висадили двері. Господаря ніде не знайшли, а знайшли мертве немовля. Олексівна пригадала, що чула — кілька днів тому тут плакала дитина, та подумала: здалося, бо звідкіля у Миколи Петровича дитина — у нього ж ні родичів, ні близьких.

А таки виявилось, що справді, учувся той крик жінці. Викликав її слідчий і повідомив, що експертиза встановила: дитя народилося мертвим — його легені ще й не хлипнули повітря. Справу припинили.

На Миколу Петровича оголосили всесоюзний розшук.

А місцеві детективи ще й досі висувають версії про ту подію — одна страшніша за іншу…

Микола Білкун

НАЙПЕРШИЙ ПРОКАТНИЙ ПУНКТ

Фантастичне оповідання

Круті океанські хвилі робили виднокруг схожим на пилку, там вже рожевіло, от-от червоняста куля мала виринути із глибин океану і поплисти по блакиті неба.

Молода симпатична тубілочка, що сиділа на кормі піроги, підганяла свого чоловіка, з котрого вже й так сьомий піт сходив:

— Наляж, наляж на весла, любий! А то знову запізнимось, як минулого разу.

— Не… запізнимось… ще сонце… не зійшло! — І він веслував і веслував все затятіше, а пірога посувалася вперед зовсім не з тією швидкістю, з якою хотілося його молодій дружині.

— Швидше, швидше! Ти хочеш, — щоб я, наче якась злидня, користувалася колючкою, чи вістряком з мушлі, чи риб’ячою кісткою, що взагалі — фе! Всі мої подруги побували на цьому острові і всі… Як ти гадаєш, три здоровенні рибини і порося достатня платня за дві дірки?

Порося, ніби зрозумівши, що йдеться про нього, кувікнуло в торбі, сплетеній з пальмового листя.

— Гадаю… достатньо… буде…

Він поплював на руки і ще завзятіше наліг на весла. Пірога пішла швидше, але й такий темп не влаштовував молоду тубілочку:

— Швидше, ну швидше, милий мій! Невже ти не розумієш, що в наш час користуватися якоюсь колючкою чи риб’ячою кісткою, зовсім не престижно. Мабуть, ти хочеш, щоб мене засміяли подруги?

— Та що… ти хочеш… щоб… з мене… зовсім дух… вийшов? А мені… ще назад…. веслувати… Встигнемо… он уже… видно… верхівки пальм… на острові…

В цей час виткнулось з океану сонце, наче його виштовхнуло щось і круто пішло вгору, від чого зелені верхівки пальм на острові, до якого вони пливли, одразу ж стали золотавими.

І все ж таки, як не налягав на весла молодий дужий тубілець, вони опізнилися. Біля берега зібралося вже чимало пірог і чулися голоси, вигуки, як ото й буває завше в чергах:

— Куди преться цей варгатий?! Його пірога тут не стояла!

— Ба, стояла! Я ще вдосвіта приплив!

— Моя пірога стояла о-он за тією женщиною, а той молодик втиснувся своїм коритом межи нами!

— І не кажіть, і не говоріть! Така тепер мода пішла — ніякої поваги до старших!

— Замовкніть, тітко! Я за цією женщиною!

— Ха! Женщина пізніше пристала!

— Бачиш, — мало не плакала молода симпатична тубілочка, — я ж тобі казала, аби ти веслував швидше, а тепер ми опинимося в кінці черги.

Чоловік мовчав, швартуючи пірогу. А черга нуртувала:

— Братики-сестрички, пустіть мене без черги! Мені всього шість дірок в акулячій шкурі пробити і все!

— Бачили, який хитрий, — верещала якась огрядна молодиця, — йому аж шість дірок пробити, то пустіть його без черги! А мені одну нещасну мушлю розколупати, то я мусю в черзі стояти?

— А мені, — підхопив хтось басом. — Одну-єдину дірку в носі проштрикнути, діла того — тьху, так я стою і не ремствую, а він, бач, зі своєю шкурою пнеться!

З глибини острова поверталися ті, кого вже обслужили, кого черга зовсім не обходила. До них одразу ж подалися ті, що стояли в довжелезній черзі:

— Ну?

— Ну, як?

Їм або взагалі не відповідали, або єхидно кидали:

— Ідіть, ідіть, самі побачите!

— І що за часи настали?

Або відверто ремствували:

— Зовсім від жадоби здурів чоловік, одну мушлю розколупати — чотири рибини вимагає!

— Тьху ти, знав би — не плив би! За одну дірку в носі, котру належить мати кожному статечному чоловікові, аби встромити туди, що належить — двох підсвинків взяв!

— Та я б тую мушлю нещасну старим дідівським способом розкубрячив би, аніж до такого здирника звертатися!

— Веслуєш півтори доби, а тут виявляється, вже тарифи за послуги підвищено!

Молоденька симпатична тубілочка, чия пірога виявилася в самому кінці довжелезної черги, не витримала:

— Скажіть, будьте ласкаві, а скільки він за дві дірки, по одній в кожному вусі, бере?

— Відповідно — шість великих рибин і двійко поросят, — відповіли їй.

— Ти чуєш, скупердяю? — накинулась вона на чоловіка. — Це, виходить, що ми сюди пливли заради однісінької дірки у вусі?

Той розсердився:

— «Ми пливли», «ми пливли»! Хто плив, а хто веслував до сьомого поту і кривавих мозолів на долонях! А звідки я міг знати, що у цього паразита тепер такі тарифи? От минулого тижня…

— «Минулого тижня», «минулого тижня»! Що ж, виходить, я заради однієї дірки пливла?

— Та не лайся ти при людях! Хоч в одному вусі та проб’є, а на решту стягнемося. Я риби наловлю, там, дивись, льоха опороситься, паця підросте, тільки не ганьби мене, серденько, при людях!

Проте «серденько» нервувало.

… А тепер залишається пояснити, що й до чого. Справа в тім, що видатний англійський мореплавець Джеймс Кук, плаваючи у XVIII столітті в районі Полінезійських островів, на одному острові ремонтував своє