Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Смарагдова планета 📚 - Українською

Читати книгу - "Смарагдова планета"

262
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смарагдова планета" автора Ілля Андрійович Хоменко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72
Перейти на сторінку:
судно. Там його теслярі загубили два цвяхи. Мабудь у Шефілді виготовлених. Ну, цвяхи, як цвяхи, коли по нинішніх мірках. А тоді! Та ще й на Полінезійському архіпелазі, де взагалі не знали й металу, два цвяхи — цілий скарб. Теслярі два цвяхи загубили, ніхто з них матеріальної відповідальності за цю втрату не зажадав, а піддані місцевого вождя ті цвяхи знайшли і вручили начальству. Тамтешнє начальство розсудило мудро: якщо зробити із цвяхів гачки, дивись, рано чи пізно втопляться, збий якихось дві дошки, ну й що? Були цвяхи і нема цвяхів. А що коли використати, створивши перший у світі прокатний пункт? Цвяхи при ділі, не губляться: обидва в руках вождя племені. Хочеш мушлю розколупати — будь ласка, хочеш дірок в акулячій шкурі, яка цупка дуже, — пробити — просимо, хочеш дірку в носі чи по дірці в кожному вусі — з дорогою душею. І пішло-поїхало! Прокатний пункт процвітав. І найголовніше — престижно було цвяхами користуватися, а не колючками чи риб’ячими кістками, як колись. От на цій «престижності» і грів руки власник цвяхів.

Ірина Калинець

ПОЇЗД

Фантастичне оповідання

Сказати йому «ідіть геть» язик не повернувся — як не як, а я сам взяв його в своє купе, хоча міг би й зауважити, що це купе провідника. Через дві зупинки один пасажир виходить, буде вільне місце, я властиво так і сказав йому. А він мені: «Зупинки не буде». «Як то не буде? — питаю. — Хто її відмінив?» — «А ніхто, — каже, — ви хіба на всіх своїх зупинках виходили? На тих, що запланували?» Я подумав, що він п’яний, а він про життя, що, мовляв, у житті ми мало коли виходимо на тих зупинках, які собі запланували. Ну, дивак, я так і подумав, і вже пошкодував, що взяв його до вагону. Я боюся всяких диваків, не знаєш звідки, може, з лікарні втік, а потім який шал нападе. А він ніби думки мої вгадав, «не бійтесь, — каже, я не псих»… Ага, не псих, думаю, так усі кажуть, мій сусід алкоголік, вже чотири рази на Кульпаркові був — біла гарячка, а нап’ється — кричить «я не п’яний!», хоча п’яний як чіп. «І не п’яний, — він посміхнувся, гарно так посміхнувся, ніколи би не подумав, що… Ага, — і каже далі, — якщо поїзд не зупиниться, пасажири трохи побунтують, а потім привикнуть. Людина пристосовується до всяких умов…» А я йому: «Та що ви мелете? — кажу. — Хіба ви знаєте, куди й хто їде? А я їх з першого погляду визначаю. Там молодий їде з дружбами на весілля, наречена до поїзда вийде зустрічати, молодий вже похвалився. А отут за перегородкою, зараз у першому купе, жінка заплакана, одну сестру мала — померла, завтра похорон. Її сусід такий дуже штивний, як офіцер на пенсії, ревізор, напевне, паперами обклався, або щось перевіряв, або їде перевіряти… Ще молоде подружжя, напевне, в пошлюбну відпустку… Молода студенточка — до мами в гості на суботу й неділю… Кожному кудись треба, кожен спішить… або як?» А він тільки посміхнувся на мої слова, та я навіть позлоститися не мав коли, бо під’їжджали до станції… Я до дверей, а поїзд мчить далі, не стає. Пасажири в крик, пощо білети давали, кричать, я їх вспокоюю, з другого вагону Тонько біжить, що ся стало питає, в нього ще більше крику. Ми за тормоз, а тормоз ані руш. Зараза, то той «екстрасенс» наробив, наплодилося того лиха, я його зараз притисну, буде порядок, я його розквашу, я до свого купе, а там пусто. І вікно зачинене. Я до туалету — і там нема. Пасажири мені кулаками махають, ти нам баки не забивай екстрасенсами, але втихомирились трохи — бачать, що то не ми винні, залізнична міліція і провідники як вар’яти бігають… Але як на другій зупинці не став, то вже, направду, страшне було: хто викликав, хто плакав… А вночі один з сусіднього купе через вікно туалету викинувся. На повному ходу. Але таких випадків мало було. Ще під кінець тижня викинувся другий. А люди собі направду вміють давати раду. Як то в перший день кричали багато, гуртами ходили й стояли, то вже на другий день — по гурточках, а потім і по купе — вже тихо говорили про всякі чуда, екстрасенсів, барабашок, НЛО, а потім про Бога. Молитися почали, один другого молитви вчив… Потім студенти пішли, від купе до купе — продукти збирати, щоб вистачило на всіх, бо не знати, скільки будемо їхати і як далі буде. Та жінка, що плакала, бо їхала сестру хоронити, виявилася лікаркою і почала хворим помагати. Ревізор, я не помилився, то таки бухгалтер — почав підрахунки робити, що до чого й на кого скільки. Теж при ділі. Та всі мали що до роботи. А молоде — то є молоде. Наречений запізнав студентку, що їхала до мами, і вже дуже скоро забув, що його мала зустрічати інша… Мали ми навіть концерти — з нами їхала співачка. А в останньому вагоні то цілий театр зробили. У вагон-ресторан по черзі йшли, наперед матері з дітьми. Але, лихо б його взяло, й тут не обійшлося без підкупу… Ну що ти на те скажеш? Нічого такого не було? Поїзд навіть не відходив з головного двірця? Подивися, бачиш? Отуди подивися — то наречений пішов з тою студенткою… А він ще з нею не мав би бути знайомий… І до нього молода вийде, а я що скажу? Чуєш? Послухай, як кричать: чого ми стали, не їдемо? А ми ще й не їхали! Добре, махай прапорцем, давай свисток… Але зачекай, я перше подивлюся, чи нема тут того екстрасенса… Нема! Поїхали!..

Провідник закрив двері, взяв у руки папку, щоб зібрати у пасажирів квитки і зітхнув. Всі квитки лежали так, як він поклав їх ще тиждень тому. Тиждень чи сьогодні?.. До провідника підійшла заплакана жінка, запитала занепокоєно: «Яке сьогодні число? Я запізнилася на похорон? Мені здалося…» Залізничник лагідно глянув на неї і назвав дату тижневої давності, ту дату, яку показувало табло на двірці. Жінка зітхнула: «Я, мабуть, задрімала — і таке мені намеріщилось…» «Так, ви задрімали», — сказав Залізничник і подумав: тепер ми всі будемо вважати, що нам намеріщилось… Поїзд рушив з місця…

ЗМІСТ

Борис Штерн. ШОСТИЙ РОЗДІЛ ДОН-КІХОТА

Олександр Левченко. ПЛАНЕТА БРАТЕРСТВА

Олександр Левченко.

1 ... 71 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагдова планета», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагдова планета"