Читати книгу - "Вибрані твори"

Як уперлась руками в коліна, так і сиділа, безпорадна, зігнута, наче закуняла на часинку над шиттям.

В напівтемряві поставав перед дівчиною луг. Бачила, сизі води трьох ставків і знала, що пагорками обіч заростей очерету йшли в різні сторони Грицько і Дмитро, неясно окреслені, заволожені туманом. А потім від берега до берега сковзнув просвіток, і жаль стало минулих років, коли вона, ще не знаючи болісно-солодкого чекання, хвилювань, зустрічей, неясного суму прощань, співала з дівчатами тужливих пісень про кохання. Тоді тривожилась тільки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, і не вірилось, що життя могло скривдити її, Югину, яка всім хотіла добра, щиро брала до серця печалі старших подруг. Хотілося б їй знову стати малою пастушкою, виспівуючи у видолку; або пекти на полі в сивому приску картоплю, взимку ковзатись на ковзанці і по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкі пружки блискучими підковами. І знову думки перекидали хитку кладку до щойно сказаного батьком…

Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела. Батька ж любила сильніше, знала, що пусто не кине він слів на вітер; і жаль було самої себе, наче вже насправді виходила заміж за Дмитра.

Вечері і не покуштувала. Задумуючись, не до ладу відповідала матері. Та затурбувалась:

— Що ти, дівко, не захворіла часом?

А батько глянув на неї, нахмурився і мовчки вийшов із хати.

Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сіла на важкій ляді, що набрякла земляною вологістю, скульчилась, опустивши голову на руки, і такою здалася собі одинокою, забутою всіма, що незчулась, коли сльози опекли долоні, покотились в рукави. І з острахом помітила, що зараз не стільки за Грицем вболіває її серце, скільки стискає його чуже втручання в найпотаємніші кутки, куди сама хотіла і боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя.

«А що ж то батько натякнув на Федору?..»

В неділю, бувало, Югина стільки того часу згайнує, прибираючись на музики, а сьогодні і не вдягалась; на здивований погляд Марійки тихо відповіла:

— Чогось нудить мене.

— Так ти б, може, чогось кислого з'їла, — похитала головою, дивлячись на змарнілий вид: наче в недузі лежала. І вже навіть словом не заїкнулась про своє.

Після полудня прибігла до Югини Софія Кушнір Забігала, закрутилась по хаті, наповнюючи її дзвінким щебетанням і сміхом.

— Ти чого це, дівко, на вулицю носа не показуєш? Хочеш, щоб наші парубки слабості подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарніла? Чи хліба не їси? Чого ж зітхнула, як останнє спекла? — Бистрі карі очі аж палахкотіли, непосидющі босі ноги тупали по долівці; на довгастому чорному обличчі блискавично мінялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання. Подивись на таку — достеменно молодий живкун на дорозі.

— Чогось нездужається.

— А-а-а, — протягнула Софія і здогадливо стукнула долонею по лобі. — Знаю тепер, де собаку зарито. Довідалась, що Гриць до другої ходить? Еге ж, так? — і обличчя її стало жалісливим і співчутливим.

Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скрині, пальці вп'ялись у випалені пелюстки квіток, скам'яніли, серце, забиваючи подих, підкотилося до самого горла.

Невже її Гриць ходить до другої? Його брехливі уста шепчуть їй слова любові, а потім цілують другу. Може, обоє вони згадують її, роблять з неї посміховище… Он який ти! Ненависть поривом підіймається в грудях дівчини, гіркі сльози образи і злоби печуть щоки, неначе шершні, і дівчина закриває голову широкими рукавами сорочки, навіть не в силі розпитати Софію, на кого проміняв її Шевчик.

— Та цур йому, оглашенному, — обвиває її Софія руками — Я б на твоєму місці і дивитися на нього, бабія, не схотіла б. — А сама бачить зустріч на леваді біля верби і хоч як намагається осудити Григорія, проте не може і, забувши, що вона втішає Югину, усміхається собі, пригадуючи, як попала в парубочі руки. Проте зразу ж схоплюється і знову починає вичитувати:

— Чортів лобуряка. Хоч би до дівчини пішов, а то до Федори. Теж радість пеську знайшов. Та ти не плач — нема за ким побиватись. Ти на Дмитра подивись — орел, а не парубок. Ще багато каші Грицькові треба з'їсти, щоб зрівнятися з ним. Я б на твоєму місці зараз же пішла на вулицю і, на збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От і дурна, шо не покажешся на люди — ніхто б язика не точив, не перемивав твоїх кісточок, що побиваєшся за ним. По-моєму так: яке лихо не спіткнеться — не потурай йому, топчи ногами, смійся, словом не дай знати про нього. Як мені в того Сафрона гірко буває — одна тільки я знаю, а проте і бровою не поведу. Насядеться він на мене і почне, і почне вичитувати, прямо тобі як псалтир читає. Слухаю, слухаю його, а потім і відповім, так смирненько: «Чи ви все сказали, чи ще будете? Тоді я корови подою і дослухувати прийду Дуже інтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були». Плюне той спересердя і піде. Такую б, як ти, мов іржа, за місяць заїв би, а на мені кутні обломить.

Потішала, як могла, і втихомирила Югину. Тільки вряди-годи здригнеться дівчина, і схлипування з самої середини прорветься.

Прощаючись, наказувала Софія:

— Оце вмийся мені гарненько і шпар на музики. Такого краков'яка жиганемо з тобою. І з танцю вручу тебе Дмитрові. Побачиш, як запишається він, і з радості слова не промовить, тільки очима лупатиме. — Поставила сторчма очі і вибігла з хати.

Аж легше стало Югині, що ніхто не слідкує за нею, не бачить її горя.

«Так ти до тої, до безпутної ходиш, з мене людську поговірку робиш. А я так тобі вірила. Не діждеш насміятись…» І раптом, трусячись всім тілом, вона бачить, як вулицею, поміж двома засипаними листям коліями, прямує Григорій.

Куди дітись? Чи в клуню побіпи, чи забитись у ванькирі, щоб не бачити осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро прийшов. І для нього у неї найдеться і слово, і усміх… «Чи знайшлися б?»

«Підеш за мене — нічого більше в світі не треба», — горять чорні очі на поблідлому лиці, тремтять ніздрі орлиного носа…

Який же він лихий і хороший. Тільки, певне, страшно з таким на самоті залишатися… Куди ж заховатись їй? На самому порозі ледве-не збила з ніг Марійку.

— Що з тобою? Лиця на тобі, дівко, не видно.

— Мамо, до нас той… Шевчик