Читати книгу - "Мертвим не болить"

Щоправда, дорогою той гнів трохи вщух, Буров почав звикати до своєї не дуже приємної, якщо не огидної місії. Але зараз, опинившись через одне поле від хати зрадника, відчув, як щось у ньому знов піднялося від нестерпної кривди і злості. Загалом Буров був людиною крайніх поглядів, він або приймав людей повністю, або повністю їх не приймав, у різних там каверзних справах не визнавав ніякого права на «пом'якшуючі» обставини, особливо тепер, у війну. Справді, хіба можна було зважати на якісь причини, коли через них (та й без них) загинуло стільки люду, і кінця тій погибелі не видно. Мабуть, тут потрібне одне: відвага і твердість, і коли вже так трапилося, що ти попався в їхні лапи, то помри по-людськи, але не нашкодь іншим, тим, хто має можливість щось зробити, а може, ще й відомстить за твою загибель. А цей залізничний слимак Сущеня, бач, захотів вижити і продав своїх хлопців, ніби вони не хотіли жити чи мали на це менше від нього право. Ні, видно, в загоні вирішили правильно, такого треба знищити, щоб іншим була наука.

От тільки робити це не дуже хотілося Бурову, краще нехай би хтось інший. Шкода, іншого не знайшлося, така гидка справа випала йому, і він мусив увесь день трястися на цій шкапині, доки доцюгикав до Мостища.

Тепер ось приспіло найтрудніше.

Чим ближче воно насувалося, тим більше думав про нього Буров. Як він оте зробить — без кінця прокручував у своїй голові за цю дорогу і врешті погодився на найкоротший варіант: не розмусолювати, не розпочинати розмов, відвести кудись і стрельнути. Коли чинитиме опір, не хитрувати чи виправдовуватися, — застрелити на місці. Найгірше, звісно, якщо не застануть Сутцені вдома; тоді як? — чекати або шукати, куди поїхав. Якщо втік у містечко до поліцаїв, зовсім погано, тоді місія Бурова, вважай, не вдалася. Доведеться повертатися ні з чим, виправдовуватися перед командиром Трушкевичем, а той найбільше не любив виправдовувань, це Буров добре запам’ятав. У цій справі він був навчений, одного разу навіть походив тиждень без зброї, — Трушкевич наказав здати гвинтівку, лишити при собі лише штик: там, куди вони ходили за толом, їм показали дулю, і вони повернулися з порожніми руками. А треба було розстаратися, «ворухнути мізками», як казав Трушкевич, і завдання виконати хоч кров з носа. Так вимагав Трушкевич, а цей старший лейтенант з оточення першого літа війни і покарати, і вимагати вмів добре. Якщо ж тепер буде щось не так, то вже він накладе стягнення на обох.

— Головне, ти не відставай і не висовуйся. Ще краще, аби я тебе спиною чув. А що треба, я сам зроблю, — сказав Буров, не обертаючись до Войцика. Той, чути було, знову насторожився.

— А коні?

— А що коні? Коней, коли що, потримаєш.

— Треба було ще когось узяти, — гучно сякаючись на траву, прогугнявив Войцик. — Третього. Усе б зручніше. А то що удвох?

— Ну, ти, розумний такий! — почав злитися Буров. — Чого ж мовчав там? Сказав би командирові: дайте третього. Але ж мовчав?

— Мовчав, мовчав... — невиразно пробурмотів Войцик і потягнув за повід коня, який попнувся в кущі за жмутом зеленої трави. — Ну, ти, вовче м'ясо, не нажерешся...

Тим часом помалу темніло — ліниво й непевно; у полі ще було видно, але пристанційні будинки на тому боці річки вже оповив сірий присмерк, а високі дерева біля станції то й зовсім розчинилися в сутінках. Мабуть, можна було їхати, бо вже ставало нестерпно на цьому вітряному узліссі, поодинокі сосни вгорі аж гуділи од вітру, та й зголоднілі коні не хотіли стояти — лізли до трави у вільшняк, ненажерливо видирали її разом із вогким зеленим мохом.

— Так. Давай помалу через поле на кладку, — кивнув Буров і завернув кобилку.

Коні пішли полем, цямкаючи копитами в розгрузлій від дощу борозні. Узлісок залишився позаду, і в душі Бурова почав рости-розростатися острах — хоч би їх часом не зустріли по той бік річки, біля лазні чи на подвір'ї, хоч би не напоротися на якусь трясцю. Це ж через версту від станції була поліція, чорт зна, чи сидить вона зараз у своєму бункері, — може, як і вони, гасає десь по селах, а то ще й лежить у засаді. Особливо в селах, селищах, на путівцях біля містків і кладок. Тепер, їдучи навпростець, через поле, він не підганяв кобили, і та йшла, як хотіла, — зморено тюпала по грязюці, а він, нагостривши зір, пильно вдивлявся в паліччя, туди, де була колись кладка. Правда, хоч він народився тут і виріс, оббігав малим усе навкруги, але з того часу, як у колективізацію батько перебрався з сім'єю в містечко, Буров жодного разу не завітав сюди — не мав потреби, а потім на його життєвому шляху була військова служба на Далекому Сході, два передвоєнні роки він працював у районі — ганяв по дорогах полуторку. І тепер, їдучи тутешніми місцями, він ледве впізнавав їх, хоча, зрештою, вони не дуже й змінилися. Принаймні узлісок, дорога і поле були, як і колись; а колись він пас тут худобу, возив снопи й сіно — знав кожне болітце, кожний горбок і стежку.

Здається, в полі й біля річки було порожньо, тільки в прибережному верболозі ворушилася під вітром непосидюща зграйка горобців, та на паркані біля лазні посиділа й ліниво полетіла кудись ворона. Він уже вгледів там город Сущені з двома стіжками біля подвір'я, від лазні туди, пам'ятав, вела добре втоптана стежка. Колись підлітком він бігав там, позираючи через паркан на товсті стручки сущенівського бобу, одного літа тією стежкою ганяв до річки гусей. Сущеня тоді був ще парубком, неодруженим, узагалі спокійним хлопцем, старшим від нього років, може, на вісім, на Бурова він майже не звертав уваги — в нього були свої інтереси і свої хлоп'ячі компанії. Чомусь тоді він навіть подобався Бурову, може, своєю поважністю, рівним ставленням до інших друзів і сусідів. Хто б подумав, що їхні долі колись перехрестяться таким диявольським робом?

Та ось перехрестилися.

Річка була неширока, з берегами, підмитими водою в повінь, густо порослою за літо травою, із кладкою — двома гнилуватими дошками, кінці яких були занурені у воду. Буров зіскочив з кобили, потягнув за повід, і кобила, пручаючись, хитнула головою й нерішуче переступила