Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На тому березі, не злазячи з коня, сидів Войцик.
— Ну, що став? Давай верхи, тут неглибоко.
Войцик переїхав більш вдало, кінь важко вибрався на берег, і тоді Войцик зіскочив, узяв з рук Бурова повід. Стоячи на одній нозі, Буров стягнув з другої ноги чобіт, вилив воду, викрутив мокру діряву онучу.
— Ще цього бракувало, холера...
Попереду і трохи збоку на березі річки приткнулася почорніла від часу й диму кривобока лазня з дичкою грушею біля маленького віконця. Мабуть, за нею можна було сховатися, і Буров повів туди свою кобилку. Мокра нога його зовсім змерзла, та й друга так само не вбереглася від води — чоботи чвакали під час ходьби, треба було б десь перевзутися, поміняти онучі. Якби ж вони були в нього, ті онучі. Але ще не діставшись до лазні, він вловив носом знайомий чадний запах диму, і це його занепокоїло. Коли від лазні несе димком, то, мабуть, там топлять чи вже натопили і миються. Треба ж було їм нарватися в такий час! Але повертати назад пізно: у віконце їх могли вже помітити.
Буров зайшов з глухого надрічного боку лазні, прислухався. Від лазні дуже тхнуло димом, сажею, сухою, напаленою глиною; ріг лазні разом із дичкою густо обросли жорсткими стеблами малинника. Войцик, під'їхавши, так само зіскочив з коня, і Буров віддав йому повід, а сам глянув з-за рогу на двері. Дощаті скособочені двері підперті ялиновим кийком — значить, всередині ще не було нікого. Мабуть, тільки ще збиралися митись.
Войцик з виразом заклопотаності на щетинистому обличчі чекав, що робити далі, і Буров вирішив:
— Давай сюди. Он хата. По стежці...
Хата і подвір'я Сущені ледь темніли у вечірній імлі, звідти, від вулиці, лазні вже не було й видно, тепер аби тільки не зустріти когось тут, на городі, на цій стежці. А коли хто й зустрінеться, думав Буров, справи у нього лише на хвилину, довго він тут не затримається. Лише б не нарватися на поліцію. Та саме в такий час, у присмерках, люди ще не замкнулись у хатах, пораються біля худоби, певно, такої пори поліція ще не дуже стежить і слухає. Стежити і слухати вона починає трохи пізніше. Коли довкола все затихає.
Ведучи коней за поводи, вони прийшли в кінець подвір'я, якраз на дровітню із, мабуть, недавно привезеними з лісу дровами. Ще не складені на зиму, кругляки в безладному нагромадженні купою лежали біля тину. Поруч валялися старі ночви, якісь брудні відерця; приставлені під дахом до стіни, стояли вила й граблі. З вулиці дровітні не було видно, а з поля її заступив стіжок на городі, і Буров, трохи послухавши, віддав повід Войцику.
— Стій тут і чекай. Коли що — я стрельну.
— Недовго щоб...
— Недовго, недовго.
Войцик перехопив мотузяний повід, а Буров зняв з плеча карабін і так само віддав його Войцику. Либонь, карабін йому тепер не потрібен, у його справі можна і з наганом, який у твердій шкіряній кобурі звично муляв ногу. За пазухою під шинелею в нього була кругла, як гусяче яйце, з гострим обідком німецька граната, мабуть, вистачить на одного Сущеню. Коли їх там виявиться більше, — справа, звичайно, кепська. Доведеться поморочитись. Ну, якось уже буде...
Намагаючись іти якомога тихіше, він добрався через грязьке подвір'я до дверей у сіни, обережно прочинив їх за клямку і прислухався. Ні, в хаті ніби нічого не чути, тільки десь у закутку рохнуло порося; він переступив поріг і почав тихо причиняти за собою двері. Саме в цей час рвучко розчинилися двері з хати — ставний чоловік у чорній ватянці, з похмурим голеним обличчям, без шапки, полохливо втупився в півтемряву сіней, певно, побачивши, та не впізнавши зайшлого. То був Сущеня, і Буров стишено озвався з темноти:
— Можна до вас?
Насуплене обличчя Сущені майже не змінилося, тільки застигло якось, і він, може, трохи зволікаючи, помалу ширше розчинив двері. З певною пересторогою Буров переступив і другий поріг, Сущеня зачинив двері, і тоді гість привітався. Привітання його, однак, залишилося без відповіді. Здається, у хаті не було нікого. На краю стола смердючо блимав вогник гаснички, за причиненими дверцятами грубки, видно було, розгорялися дрова. У непевному блиску Буров помітив, проте, щиро зацікавлений погляд дитячих очей — хлопчик років чотирьох підвівся на ніжки з підлоги і, вдивляючись у нього, потупав назустріч. У його маленьких ручках була цяцька — рогулька, вистругана з якоїсь дошки, він ляскав нею собі по долоньці.
— А в мене ось — коник. Татко злобив...
Мале з радісною готовністю простягнуло йому свою цяцьку, і в оченятах його було стільки довіри й доброти, що Буров узяв цяцьку, безтямно покрутив у руках і похвалив:
— Хороший кінь.
— Мені татко і собацку злобить. Із хвостиком.
— Із хвостиком — це добре. А як тебе звуть?
— Мене звуть Глиша. А татка Сусценя.
— Значить, будеш Ригор Сущеня, — сказав Буров. Він пошкодував уже, що почав розмову з дитиною, відчував, розмова зовсім не робила його завдання легшим. І він повернувся до господаря, який змертвіло стояв біля порога.
— Сідай, що ж... — витиснув із себе господар. — Не впізнав спершу. Змінився...
— Та, видно, і ти змінився, — сказав Буров і, відчувши раптове, якесь не звичне для себе хвилювання, сів на лаву у простінку. Зараз же до нього перевальцем підбіг Гришко і довірливо притулився до коліна, звично забавляючись своєю іграшкою.
— А у Льоника є патлон, — віддано заглядаючи в обличчя Бурова, довірливо повідомив він, — що стліляє. Бух!
— Он як! Патрони тепер не для дітей, — суворо сказав Буров.
— Та не патрон, Гришо, — зауважив батько,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.