Читати книгу - "Танґо смерті"

— Згадка про піски, між іншим, недаремна, адже в'язнів розстрілювали саме на Пісках у Лисинецькому лісі. Так, між нами… — замимрив Книш, запалюючи цигарку, — …збіглося, що я був у Стамбулі тоді саме, що й ви. — Ярош усміхнувся — як усе банально і нецікаво… — У тій самій бібліотеці. Ну, і чув дещо… Мене цікавить, що вам вдалося з'ясувати, коли ви оглядали Книгу Ібліса.

— Нічого нового.

— Ви собі не уявляєте, як мені сумно. Я не жартую. Мені реально сумно. Таке враження, що на мене звалилися усі скорботи світу. Я просто придушений ними. Я конаю під їхнім тягарем. І ось що дивно — мені ніхто не хоче допомогти. — Несподівано він підвівся і сказав, простягаючи руку: — Ну, гаразд. Поки що нашу розмову завершимо. Ось мої телефони. Коли закінчите працю над «КаеС», прошу повідомити. Без нашої згоди не рекомендую публікувати переклад. Домовились? — Ярош кивнув. — От і добре. Можливо, у нас виникнуть іще питання, то вже не гнівайтесь. І якщо вам вдасться щось прояснити щодо цих маків, то дзвоніть. Можливо, це все лише фантастика, казочка для дурників, а можливо, й ні. Успіхів.

Та коли Ярош уже рушив до дверей, Книш раптом бовкнув:

— А ви і справді мене не впізнали?

Ярош здивовано стенув плечима. Щось у Книшеві було знайоме, але стерлося.

— Ну, нічого, — покивав головою той. — У нас просто робота така — фотографувати у пам'яті обличчя. — І раптом бовкнув: — А як там наша Надієчка поживає?

Ярош отетерів, обернувся і тільки тут упізнав у Книшеві того самого Надійчиного кавалера, що зняв її на уродинах Русі.

— Кажуть, вона тепер відома письменниця? — скалив зуби Книш, несподівано обм'якнувши і скинувши з себе маску крутого правоохоронця., — Я, правда, не читав, але хотів у вас запитати: серед її персонажів часом не траплявся вам скромний працівник СБУ?

Ярош розсміявся:

— Невже це вас хвилює? Це ж насправді приємно. Коли-небудь можна й онукам показати — ось дивіться, що про вашого дідуся написали.

— Хе-хе, та знаєте… З того часу я трішки піднявся… Не хотілося б, щоб начальство дізналося.

— Що саме? — Ярош вдав, що нічого не розуміє.

— Ну, як же… Ми ж… Ви що — хочете сказати, що нічого не знаєте?

— А що я повинен знати?

Книш погойдався на обцасах, тернув вказівним пальцем під носом і промовив:

— Та ні, нічого особливого. Просто, якщо ви з нею маєте контакт, то я просив би… як би це сказати… Вона, кажуть, надто відверта у своїх творах… Хоч і не називає справжніми іменами… Але здогадатися можна… Розумієте? У нас є й такі, що книжки читають. Аякже. Тобто, я хотів сказати, по роботі… Робота така… Читають, нотують, каталогізують, розкладають по поличках… Ви не можете не знати, що тоді сталося… На уродинах Русі… Я хотів би вибачитися перед вами, якщо завдав вам прикростей, але обставини так склалися. А хочете, я буду з вами максимально відвертим?

 — Ну, спробуйте.

— Зараз ми вирішуємо щось куди важливіше. Тому мушу пояснити, що тоді у нас було саме таке завдання. За будь-яку ціну розірвати ваші стосунки.

— Не розумію. Навіщо?

— Я тоді був дрібною рибкою. Наказали — виконав. Отак, мимоволі, ми з вами й стали «молочними братами».

Від цієї фрази Ярош аж здригнувся, ще чого — «молочні брати»! Так кажуть про тих, хто насолоджувався мінетом від однієї і тієї ж дівчини, але стати «молочним братом» з кагебістом?

— Ви хочете сказати, що то зовсім не Руся спланувала?

— Ні. Це наша робота. Надя, як вам відомо, збиралася їхати на роботу до Німеччини. А якби у вас із нею все склалося, могла б і не поїхати. Так?.. Одначе вона нам потрібна була саме там. Хоча, яку функцію вона там виконала, я не знаю. Я, як той мавр, лише зробив своє діло… А, до речі… ви хіба не упізнали голос тієї жінки, яка викрикувала іспанську фразу?

— А чому я мав її упізнати?

— Бо ви її чудово знаєте. Це — Руся.

Ярош витер холодний піт з чола. Усе вкладалося у якусь дику фантасмагоричну картину.

— Що з нею сталося?

— Чергове нещасливе кохання. Нова спроба суїциду. Наковталася пігулок. Але цього разу уже з незворотними наслідками.

— Стривайте… Той мій колега, який з нею зустрічався і який переконав мене прийти на уродини… Це і ваш колега?

— У світі усе дуже тісно переплетене. Він теж виконував завдання.

— І це через нього Руся труїлася?

— Погодьтеся, на його місці міг бути кожен. Є люди, які приречені на самогубство. Знаєте, яка статистика? На сьогоднішній день третина самогубців встигла відбути уже генеральну репетицію і перебуває на порозі прем'єри. Але не будемо про сумне. До побачення.

S

Ошелешені вояки складають зброю, розпач стискає горло, дехто не витримує і втирає сльози, а є й такі, в кого сльози ллються струмками, ми теж не виняток, плачемо, обнімаючи Яся, а наші мами, прощаючись із ним, голосно ридають і хрестять, а потім він разом із великою колоною офіцерів повільно бреде Личаківською, обабіч тлуми чужоземних солдат — штурхають, відбирають зброю, лаються, а десь далеко ще цокочуть постріли, вибухи поодиноких гарматних сальв*, бо не всі ще погодилися на капітуляцію, окремі групи завзятих вояків усе ще бороняться, воліють вмерти тут, аніж невідомо де.

Незабаром дістаємо вістку про те, що колону офіцерів на Личаківській рогатці оточують НКВД-исти і супроводжують як полонених, не дозволяючи завернути в напрямку Румунії, як було домовлено. Що це має означати? А коли з голови колони надходить звістка, що їх ведуть на Винники, поодинокі вояки намагаються вирватися і замішатися в тлумі людей, які стоять на хідниках, зі смутком проводжаючи їхній відступ.

Правим хідником входили до Львова більшовики, вигляд їхній був якийсь дикий, мовби вийшли вони з підземелля у своїх землистого кольору довгих шинелях і так само довгих аж до колін «гімнастьорках», а широчезні галіфе, що метлялися при ході, кирзаки, з яких визирали сірі брудні онучі, гвинтівки на шнурках і шпичасті «будьоновки» з червоними зірками творили з них карикатуру на військо, якби не військова техніка, якби не танки й гармати, якими польське військо похвалитися не могло. Найбільше дивували львів'ян обличчя визволителів, серед них було дуже мало європейських, здебільшого то були обличчя вилицюваті, обвітрені, худі й недобрі, в очах світилася осторога і недовіра, вони попервах навіть смикалися і