Читати книгу - "Танґо смерті"

виставляли поперед себе багнети, коли до них поривалася екзальтована жидівська молодь з квітами, намагаючись потиснути руки і поцілувати, а декотрі цілували танки і кричали радісно: «Нєх жиє Сталін!», «Нєх жиє Сов'єтскі Союз!», «Нєх жиє Сов'єтска Україна!», хоча кілька днів перед тим, 5 вересня, вони кричали «Нєх жиє Англія!» перед англійським консулятом на Нєдзялковського, а пан консул навіть вийшов на балькон і хотів щось виголосити, але нагло загуркотіли німецькі літаки і всі повтікали, а до молоді приєднувалися і літні жиди й теж кричали й махали капелюхами та хустинами, навіть не підозрюючи, що за оцю радісну зустріч своїх визволителів їх будуть нещадно бити на вулицях Львова, звинувативши у всіх смертних гріхах і в цьому також.

Роззброєна польська армія покидала місто лівим хідником, з провулків і брам випірнали поодинці й групками вояки, вимахуючи жовтавими хусточками, та долучалися до цього похмурого походу.

Довідавшись, що офіцерів повели в напрямку Винників, ми хутенько зрихтували для Яська цивільний одяг і побігли Личаківською. Нагорі наздогнали Люцію, яка кудись квапилася з пакунком під пахвою.

— Сервус, хлопаки! Де так женете?

— Шукаємо Яська. Мусить бути десь у колоні.

— Ходіть зі мною, може, він там — у костелі! — показала рукою на базиліку Матері Божої Остробрамської з її високим шпилем. — Там зараз перевдягають офіцерів у цивільне. Бачите — я теж несу, назбирала по сусідах. Чи чули? На Сихові рускі оточили львівських поліцейських, які намагалися дістатися Румунії, і всіх до одного перестріляли. Арештовують усіх державних службовців, поліцію стріляють відразу. Офіцерів теж нічого доброго не чекає.

У костелі ми побачили натовп вояків, які квапливо перевдягалися у те, що їм принесли дружини й діти, монахи хутенько згрібали з підлоги мундири, ремені і чоботи та кудись виносили, підганяючи вояків, аби ті швидше перевдягалися і покидали приміщення.

— Кому ще вбрання! Кому вбрання! — загукала Люція, а до неї потягнулися зусібіч руки та вмить розхапали все, що вона принесла.

— Чи бачив хто Яська Білєвіча? — запитували ми, штовхаючись у тлумі, однак ніхто нам нічого путнього не міг сказати, опріч того, що хвіст офіцерської колони ще кілька хвилин тому було видно з горішньої Личаківської. Аж нарешті Люція приволокла за руку чоловіка, який повідомив, що був із Ясем в офіцерській колоні.

— Коли до нас докотилося, що колону не пропустили на Сихів, а повели на схід, дехто почав драпати. Нас п'ятеро домовилося теж дати драла. Коли миналисьмо школу Святого Антонія, то всі разом рвонули до брами, але конвоїр помітив і вистрелив. Я почув, як Ясько скрикнув, певно, в нього поцілили. А втім я його більше не бачив.

— А куди їх ведуть?

— Я чув, що до Тернополя. Там нібито усіх мають відпустити, але це малоймовірно. На ніч вони зупиняться на оболонях за Винниками, отоді можна буде до них підкрастися.

Ми попрощалися з Люцією і поквапилися у Винники. Щоб не потрапити на очі красноармійцям, які сунули довжелезною колоною, ми зійшли з дороги в ліс, а там могли навіть бігти добре втоптаними стежками, які вже віддавна облюбували спортовці. Раптом до наших вух долинуло тахкання скорострілів, це було десь попереду, досить далеко і не тривало довго, постріли вже нікого не дивували, вони лунали повсякчас і в самому місті, і поза містом, тому ми продовжували бігти, не затримуючись. Дорога все ще була запруджена більшовиками та їхньою бойовою технікою, здавалося, не буде їм кінця і краю. Аж ось ми почули стогін і різкий запах крові, свіжої крові, запах, який завис у повітрі зовсім недавно і ще не встиг розкластися і перетворитися на сморід, зараз він був разючим і непереборним, ми роззирнулися, але нічого не побачили, довкола був ліс, правда, на деревах виднілися свіжі сліди від куль, трава була встелена білими трісками.

— Гляньте — он там! — скрикнув Йосько і показав у бік галявини, на якій прогульковичі часто влаштовували пікніки перед тим, як піднятися на Чортову гору. Там щось було, саме звідти долинав запах крові і стогін. Ми метнулися туди й побачили гору трупів, недбало прикидану галуззям. То лежала постріляна львівська поліція у своїх ґранатових мундирах, але без зброї, юнаки і дорослі чоловіки, і з-під тієї гори трупів чувся стогін. Ми підбігли, висмикнули кілька тіл і вивільнили молодого, ще безвусого, хлопця, мав прострелене плече. Вольф обмацав його і сказав:

— Кістку не зачепило, куля вилетіла. Рана вже не кривавить. Можеш йти?

— Здається, можу, — кивнув хлопець, дивлячись на нас із надією, а я, придивившись до нього уважніше, упізнав того, хто конвоював мене на допит до Кайдана і супроводжував свідків.

— Ти мене не пізнав? — запитав я.

— Ні, — заперечив хлопець, але в його очах зблиснув страх.

— Не бійся, — сказав я і, вказуючи на розстріляних поліцейських, запитав: — А Кайдан є серед них?

— Ні. Не знаю, де подівся. Що ви зі мною зробите?

— Нічого. Йоську, веди його назад, як дійдете до Личаківської, залишиш у кущах, гайнеш до церкви, попросиш у монахів цивільну одіж і принесеш йому. Може, застанеш там іще Люцію, вона вам допоможе. Тільки йдіть усе лісом, аби вас оті не побачили. А ми з Вольфом побіжимо далі.

Хвіст офіцерської колони ми наздогнали перед самими Винниками, але не наближалися, а йшли назирці, аж доки всіх полонених не вивели поза село і наказали таборитися на оболонях. Уже сутеніло, вартові розташувалися довкола табору на певній відстані одні від других та влаштували перекур, частина з них попадала знесилено на траву і заходилася вечеряти, охорона не була надто пильна, і це нас підбадьорило. Полонені збивалися в групки, виймали з торбин харчі, до них підходили селяни, щось запитували, вартові їх не відганяли, а небавом селяни почали носити воякам воду, молоко, хліб, яблука — хто що мав.

— Як думаєш, — спитав я Вольфа, — ми схожі на селян?

Вольф розсміявся, погладжуючи щетину на обличчі, — ми таки добряче позаростали.

— Можна спробувати.

Ми перепинили якогось дядька, що ніс у кошику бульбу, а під пахвою стиглого жовтого гарбуза, і напросилися помогти, я взявся за другий край кошика, а Вольф забрав гарбуза, Яськові лахи порозпихали собі за пазуху.

— Що вони з тим гарбузом будуть робили? — спитав я.

— Як то що? — цілком щиро здивувався дядько. — Спечуть. Та ж то смакота. Ніколи не їлисьте?

— Ні. Але обов'язково спробую.

— Ви нетутешні.

— Нє. Шукаємо свого кумпля.

— Хочете передати йому вбрання?

— Як ви знаєте?

— Приходив до мене їден, що йому вдалося висмикнутися. — Потім пошепки додав: — У гарбузі маю старі