Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

Залишатися ровесником трьом поколінням — само по собі феномен. А феномен потребує пояснення. Сказати просто «дар» — недосить хоч би тому, що всяким даром треба вміти розпорядитися, і в пам'яті культури залишаються якраз ті, хто розпорядився правильно. Саме тому до їхнього досвіду й звертаються знов і знов — з вічної спокуси зрозуміти, «як їм це вдалося».

Поет, прозаїк, перекладач, сходознавець, латино-американіст, джазмен, перформер, видавець, сценарист, журналіст, блоґер, телевізійник, продюсер, арт-менеджер — жодна з позицій цього списку (а можна ж досипати й ще!) не покриває і, головне, не фокусує цілости, що промчала метеором крізь другу половину XX та перші роки XXI століття під іменем «Юрко Покальчук»: хоч із якого боку глянь — калейдоскоп, суцільне кольорове мерехтіння («Кольорові мелодії» — так називалась одна з його ранніх книжок)… Перебирання окремих скелець цього калейдоскопа й розглядання їх на світло поодинці жодним чином не наближає до таємниці цілого: це так само безнадійно, як старатись описати, крок за кроком, усе, що він на своєму віку любив — Гемінґвея й Че Ґевару, французьких екзистенціалістів і Луї Армстронґа, Лесю Українку й Збишека Цибульського, африканські маски й пісні УПА, каву з Матагальпи і дощ у Парижі, а індонезійську кухню? а жінок? — о-о, жінок! — ну, й жінки ж його любили, — а які він коктейлі робив? я йому завжди казав: старий, у тобі вмер бармен! — а пам'ятаєте, як одного разу, чекай-чекай, на якому ж це фестивалі було…

…І так щоразу — всяка спроба наближення кінчається тим, що скельця вислизають із рук, дробляться на ще дрібніші, на геть уже мікроскопічні кольорові оскалки, — мерехтіння частішає, а «феномен Покальчука», як і раніше, залишається загадкою, — і, з сутої безпорадности зрозуміти, додають, уже заведено: «Харизматична особистість». Це говорилося ще за його життя, і на цьому погоджувалися всі — і ті, хто його щиро любив, і ті, хто погордливо чмихав за його спиною (а такі були в кожному поколінні!): «пурхає, як балерина з валізкою» (це — про його літературознавчі пошуки 1970-х), «ну який із нього письменник, порнушкою скандальчик заробив!» (це — в 1990-х, після появи його еротичної прози), «ні слуху, ні голосу, тільки заважає музикантам» (це — в останнє десятиліття, після «Вогнів Великого Міста», з яких і почалися, й до сьогодні тривають у нас письменницькі джазові рецитації — Андрухович із «Карбідо», Жадан із «Собаками в космосі», — весь цей «Покальчук-стайл» поетичного перформансу «єсть пішов» із його легкої руки, як і багато чого іншого в сучасній культурі)… В тім-то й штука: кожне з його осягнень зокрема можна було піддавати сумніву, але Покальчука від того якимось дивом не меншало, і харизми йому аніскілечки не уймало. Харизма була — в самому мерехтінні. У швидкості змінюваних кольорів…

Гадаю, щоб побачити його, треба старатися не наблизитись — а, навпаки, відступитись. Бажано на якомога дальшу дистанцію: от якраз на ті три покоління.

***

Одного разу мені це вдалося, але я зрозуміла це вже аж коли його не стало. Це трапилося наприкінці 1980-х, після випадкового зіткнення з ним на вулиці (а всяке зіткнення з ним означало шампанськи-вибуховий клекіт новин, вражень, несортованих і якихось неймовірно захопливих — «нє, ти послухай»! — подробиць чергових подорожей, проектів, планів, у які тебе втягувано з місця, заки ти ще встигла оханутися…), — я брела тоді додому в стані легкого «запаморочення Покальчуком», струшуючи з себе опадаюче конфеті щойно відшумілої розмови, і мені несподівано написався був чотиривірш — як уривок, вихоплений із навмання розгорнутої книжки:

Знову черевички попорола,

Знову танцювала до зорі!..

Ще ми не старі для рок-н-рола —

Мо', й до смерти будем не старі?..

Маленьке уточнення: я ніколи не «танцювала до зорі» (було — один раз, але вже опісля, в 1995-му, в Купальську ніч у Фінляндії). Так що рядки були явно «від нього», як буває принесений вітром чужий запах. Бо це не я — це він був «рок-н-рольщик», всім життям і всією душею, — можливо, взагалі останній рок-н-рольщик Європи. І вже точно єдиний, який зумів сполучити в собі «шістдесяті» наші — й західні (історики на чолі з Ярославом Грицаком, підкресліть собі, будь ласка, це речення червоним!).

В однойменному фільмі Гая Річі, випущеному в рік Юркової смерти (історія любить вкидати такі символічні позначки нам для орієнтації), герой у фіналі обіцяє стати «справжнім» рок-н-рольщиком, — не уточнюючи, правда, що під цим має на мислі, зате точно виражаючи назрілу загальноєвропейську тугу за отією «справжністю», якої в постмодерній культурі вже — вдень з вогнем… Юрко якраз і був тим «справжнім», — тим, хто, на відміну від героя хіту Jethro Tull («Too Old To Rock'n'Roll, Too Young To Die»), ніколи не буде «старим для рок-н-рола», хоч би скільки мав літ. Тому що літа тут ні до чого. І навіть провербіальні «секс і наркотики», що першими спадають на гадку, — то теж тільки атрибут, суть насправді не в них.

Суть у тому, щоб жити своє життя в ритмі 4/4. Творити його, як постійний шалений танець, — вкладаючись у кожен рух і ловлячи від того кайф, якого жоден наркотик не забезпечить. Іншими словами — вміти жити в теперішності, постійно в  т е п е р і ш н о с т і, із захопленням дитини й захланністю коханця, як, між іншим, мріяв Фауст і за що пообіцяв душу Мефістофелеві, наївно уявляючи собі хвилину, котру захочеться «спинити», — бо в часи Ґете фізика ще не відкрила (а Мефістофель Фаустові не сказав, на те він і Мефістофель!), що «затримати» елементарну частинку можна не зупинкою, а тільки й виключно рухом, айнштайнівським «квадратом швидкости»: якщо хочеш бути — не зупиняйся, крутись! Rock! Rock! Rock around the clock!..

Бувають люди, від роду наділені цим душевним ритмом (щасливчики!), і бувають епохи (дуже недовгі, але з дуже довгою «післядією»), в яких цей ритм стає мейнстрімним, — їх потім теж згадують як «щасливі». Такою була в історії новітньої цивілізації середина XX століття — перший глобальний (атож!), на обох півкулях одночасно вибухлий «пасіонарний підйом», що його потім на Заході пов'яжуть із «поколінням 1968 року» (хоча насправді то був тільки пік десятилітнього, від середини 1950-х наростаючого розгону), — а на Сході того самого 1968 року силоміць заб'ють, заглушать, законопатять танками в Празі, як прорвану артезіанську свердловину, і тільки й лишиться мутний, що димовий шлейф, термін «шістдесятники», за яким уже нічого не розгледиш (в кращому разі — кілька ранніх могил і кілька портретів у підручнику, внесених туди ще за СРСР: «дозволених» радянською історіографією). Одначе до кінця «закрутити