Читати книгу - "Шлях Абая"

Дарія заговорила з казашками. Передаючи їм сухарі й хліб, вона на мигах пояснювала, кому налити молока. Побачивши стару Ійс, вона спробувала пожартувати з нею, показуючи то на хліб, то на молоко:

— Меники-сеники[40],— примовляла вона, посміхаючись.

Стара Ійс, дружина Базарали Одек, і дружина Даркембая Жанил відповідали їй такою ж привітною посмішкою, повторюючи по-казахському:

— Ви гості. Беріть молоко, нічого не треба!

Дехто з жінок давав гроші. Жанил, сміючись, відмахувалась обома руками, похитуючи головою:

— Не треба. Грошей не треба, ми не торговці! Давай наллю!

І вона почала розливати молоко з свого відерця з носиком у принесений російськими жінками посуд, з усмішкою відстороняючи руки, що простягнулися до неї з грішми.

— Гляньте, баби! Адже ж видно, що не з багатих, а грошей не беруть,— зворушено сказала Дарія. — Киргиз гостя поважає, а вони вважають нас за гостей. Ну, кланяйтесь, кажіть добрим людям спасибі!

Вона першою почала дякувати старій Ійс і Одек, які, дивлячись на Жанил, теж даром розливали молоко. Чоловіки стояли поруч, схвально киваючи головами на слова Дарії.

Опанасович підійшов до Жанил, яка сподобалась йому своєю веселою привітністю, і заговорив з нею каліченою казахською мовою:

— Аул казах жигіт бар?

— Що він сказав? — засміялася Жанил, обернувшись до інших.— Зрозумів хтось?

— Здається, питає, чи є в аулі жигіти! — здогадалась Одек.

Опанасович поквапно закивав головою, почувши її слова. Він трохи розумів по-казахському і краще за інших своїх супутників знав казахів. Ще торік він приїжджав у Семиріччя ходаком і пробув там рік, обираючи місця для переселення земляків та придивляючись до життя в цих краях. Тепер він вів усю цю велику валку переселенців.

Зрозумівши, що він хоче поговорити з чоловіками аулу, жінки згадали про Базарали, який лежав хворий у своїй юрті: звичайно, Базарали зуміє поговорити з росіянами, адже він розмовляє їхньою мовою! Інші називали імена Даркембая та Абилгази.

Одек рішуче повернулась і махнула рукою Опанасовичу:

— Ходімте! Сюди йдіть. Жигіт бар! — І пішла до своєї юрти.

А від валки підходили все нові жінки, деякі з немовлятами. Одержавши молоко, вони повільно пішли аулом на чолі з Дарією, заглядаючи то в одну, то в другу юрту, з цікавістю розглядаючи їх бідне обладнання. Вони пробували говорити з казашками, але, нічого не домігшись, обмежувались тільки усмішками, кивками, поглядами й сміхом. Все взаємно вражало і хазяїв, і гостей.

Тим часом Дарія, заглядаючи в юрту досвідченим оком, оцінила добробут її господарів:

— Голота нещадима! Кибитки діряві. Всередині саме лахміття — ні одягу, ні майна. І чим вони живуть? А харчі — гляньте! — І, жалісливо похитуючи головою, вона показувала на підлітків, що струшували над багаттям ковші з сухою пшеницею.

Оточивши її, казашки намагались зрозуміти її слова.

— Що вона говорить? Що це Жарія головою хитає? — питали вони одна одну, по-своєму переробивши ім’я Дарії.

Зате російськії жінки співчутливо підхоплювали її слова:

— Видно, сала й шматочка нема!..

— У них, мабуть, тільки й харчу, що молоко!

— І дивись, самі голодують, а грошей не беруть.

— Ох, баби, і куди ми заїхали! Самі злидні, а не село!

— А чим же тобі не село! Злидні такі самі, як і в нашому, пензенському.

— Така ж голота! — рішуче закінчила гучним низьким голосом Фекла, висока, як і Дарія, але ще міцніша, неначе вилита з чавуну, літня жінка. І вона послала невідомо кому міцне прокляття.

Дарія слухала ці вигуки, Киваючи головою. Потім вона підсумувала все сказане:

— Чи киргизькі злидні, чи російські — видно, однаково! Відразу пізнаєш…

Тим часом у юрті Базарали навколо російських гостей зібралися Даркембай, Абилгази, Канбак, Токсан, Жумир і ще кілька чоловіків. Розмова йшла з допомогою Базарали.

Він усе ще був хворий. Хворобу свою Базарали називав недугом суглобів — куянгом. Біль у попереку не давав йому підвестися з постелі. Підвівшись на лікті, він сяк-так розмовляв з селянами по-російськи і перекладав їхні слова Даркембаеві та іншим.

Апанас — так вимовляв його ім’я Базарали — розповів, Що валка заблудилася в степу.

— Як із Семипалатинська виїхали, так, видно, й заплуталися,— пояснював він.— Не на ту дорогу потрапили. Нам би на тракт.

Опанас просив казахів дати валці провідника, обіцяючи з ним розплатитися. Зрозумівши із слів Базарали його прохання, Даркембай відповів за всіх:

— Знайдемо чоловіка, дамо. Он Канбак поки що вільний. Нехай їде з ними, за день справиться.

Канбак охоче погодився, і переселенці враз домовилися з ним про оплату.

Даркембай вирішив розпитати сам, звідки й куди їдуть подорожани.

— Куди пайдьом, Опанас, а-а-а? — насилу добираючи слова, спитав він, але Опанасович добре його зрозумів.

— У Семиріччя їдемо,— відповів він і, щоб було зрозуміліше, додав: — Семирек… Семирек їдемо!

Даркембай обернувся до інших.

— Який це Семирек? Може, Ак-Ірек? — намагався він розгадати, називаючи землі сусіднього роду Сибан.

У розмову втрутився дід Сергій.

— Лепса, Лепса,— пояснив він.

Тепер Базарали зрозумів.

— А, Лепси! Ось воли про що говорять: їм треба на Шубар-Агач і Копал!

— Так, так, Копал! — зрадів Сергій.— Копальськ.— Лепса-Копал!

— Е-е, це вони про Жетису[41] говорять. Тю-у-у, це ж край землі! Звідки ж вони їдуть? — здивувався Даркембай.

На запитання Базарали Опанасович широко махнув рукою.

— Росія.., російські… Я з Пензи, а ось вони з-під Тамбова.

Базарали пояснив казахам, що гості їдуть здалека, з самої Росії. Довідавшись про те, що валка їде вже два місяці, Даркембай похитав головою.

— Навіщо ж вони так далеко відкочували? Яка сила погнала їх з батьківської землі? — здивувався старий.

На це запитання Опанас тільки розвів руками:

— Погано там було, голодували.

— Землі було мало?

Опанасович з гіркою усмішкою кивнув головою і, неначе глузуючи з своєї долі, відповів:

— Землі там багато. Тільки для нас її не було.

— А у вас скільки було землі? — розпитував тепер сам Базарали.

Опанасович показав долоню:

— Ось скільки. А злидні були великі, як мій сіряк!

Базарали розсміявся, оцінивши дотепну відповідь старого, і обернувся до своїх:

— Чуєте, що він сказав. Каже, землі було з долоню, а злиднів — з цілий чапан!

— Ой бідний! — слухачі співчутливо зацмокали губами.

— Як влучно сказав! Такі вони й є, злидні!

Опанас тим часом вів далі з тією ж гіркою усмішкою:

— А лихо нависло над головою ще більше… Як оця твоя юрта.

Базарали одразу ж переклав:

— Він ще каже: лихо було в них над самісінькою головою, велике лихо. Як оця юрта