Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

— Не можна, Томе.

— А так хочеться…

— Нічого не вдієш, не можна. Того року ти не написав нового роману. Те, що написане тут, мусить і залишитися тут, а що написане там, мусить залишатися там. Нічого не можна змінити.

— Розумію. — Тяжко зітхнувши, Вулф сів у крісло. — Втомився я. Страшенно втомився. Важко все це було. Але й здорово! Котрий же сьогодні день?

— Шістдесятий,

— Останній?

Старий кивнув, якусь хвилю обоє мовчали.

— Назад у тисяча дев’ятсот тридцять восьмий, на цвинтар, під камінь, — мовив Том Вулф, заплющивши очі. — Не хочеться мені. Краще б мені не знати про це, жахно таке знати…

Голос йому урвався, він сховав обличчя в широкі долоні й закляк.

Двері прочинилися. Ввійшов Боултон зі склянкою в руці й став позаду крісла, в якому сидів Том Вулф.

— Що це у вас? — запитав старий Філд.

— Давно знищений вірус, — відповів Боултон. — Пневмонія. Дуже давня і вельми небезпечна хвороба. Коли пан Вульф прибув до нас, мені, звичайно, довелось його вилікувати, щоб він міг упоратися зі своєю роботою: маючи нашу сучасну техніку, це було дуже просто. Культуру мікроба я зберіг. Тепер, коли пан Вулф повертається, йому треба знову прищепити пневмонію.

— А якщо не прищепити?

Том Вулф підвів голову.

— Якщо не прищепити, він одужає в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році.

Том Вулф підвівся.

— Тобто як? Одужаю, стану на ноги, там, у себе, і обдурю гробарів?

— Саме так.

Том Вулф утупився в склянку, рука конвульсивно здригнулась.

— А що, коли я знищу цей ваш вірус і не піддамся вам?

— Аж ніяк не можна.

— А все-таки… якщо?

— Ви все зруйнуєте.

— Що — все?

— Зв’язок речей, перебіг подій, життя, всю систему того, що є й що було, ви зруйнуєте те, чого ми не маємо права змінити. Ви не можете все це порушити. Вихід лише один: ви повинні вмерти, а я повинен про це подбати.

Вулф подивився на двері.

— А якщо я втечу і повернусь без вашої допомоги?

— Машина Часу під наглядом. Ви не можете вийти з цього дому. Мені доведеться силоміць повернути вас сюди й зробити щеплення. Я передбачав, що під кінець будуть ускладнення, і зараз унизу напоготові п’ять чоловік. Варто мені лише гукнути… самі бачите, це марна справа. Ну от, так краще. Отак.

Вулф позадкував, озирнувся, подивився на старого, в вікно, обвів очима простору кімнату.

— Пробачте мені. Так не хочеться помирати. Ох, як не хочеться!

Старий підійшов до нього, стис йому руку.

— А ти дивись на це так: тобі пощастило зробити нечуване — виграти у життя ще два місяці, ти написав ще одну книжку — останню, нову книжку! Подумай про це — і тобі стане легше.

— Спасибі вам за це, — поважно сказав Том Вулф. — Спасибі вам обом. Я готовий. — Він закачав рукав. — Робіть ваше щеплення.

І поки Боултон робив свою справу, Вулф вільною рукою взяв олівець і на першому аркуші першої частини рукопису написав два рядки, потім вів далі:

— В одній моїй давній книжці є таке місце, — він нахмурив чоло, пригадуючи: — “…про блукання вічні й про Землю. Хто володіє Землею? І для чого нам Земля? Щоб блукати нею? Чи для того нам Земля, щоб не знати на ній супокою? Кожен, кому потрібна Земля, матиме її, залишиться на ній, знайде спокій на малому клаптику й зостанеться в тісному її кутку навіки…”

Якусь хвильку він помовчав.

— Ось вона, моя остання книжка, — сказав перегодом і на чистому жовтому аркуші величезними чорними літерами, міцно натискаючи на олівець, написав: ТОМАС ВУЛФ — ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ Й ПРО ЗЕМЛЮ.

Він схопив купу списаних аркушів, на мить притис до грудей.

— Як би я хотів забрати оце все з собою. Ніби розлучаєшся з рідним сином!

Він відклав рукопис, ляснув по ньому долонею, нашвидку потис руку Філдові й подався до дверей; Боултон рушив слідом. На порозі Вулф зупинився, освітлений передвечірнім сонцем, величезний і величний.

— Прощайте! — вигукнув він. — Прощайте!

Грюкнули двері. Том Вулф щез.

— Пане Вулф!

— Що?

— Ви нас так налякали, пане Вулф, ми вже думали, що ви щезли!

— Щез?

— Де це ви поділися?

— Де? Де подівся? — Його вели нічними коридорами, він покірливо йшов. — Ех, якби я й розповів вам, де… ви однаково не повірите.

— Ось ваше ліжко, даремно ви встали.

І він ліг на біле смертне ложе, від якого віяло ледь відчутними чистими пахощами ро-кованого йому скону, близького скону, що пах лікарнею; ледь він торкнувся цього ложа, як воно поглинуло його, огорнуло запахом лікарні і холодною крохмальною білизною.

— Марс, Марс, — шепотів велетень у нічній тиші. — Моя краща, найкраща книжка, вона ще буде написана, буде надрукована, колись, через три століття…

Його дихання урвалося. Томас Вулф помер.

Минають роки, на могилі Томаса Вулфа знову й знов з’являються квіти. Здавалося б, нічого дивного, адже стільки людей приходять йому поклонитись. Але ці квіти з’являються щоночі. Ніби падають з неба. Величезні, кольору осіннього місяця, вони пломеніють, іскряться прохолодними видовженими пелюстками, вони ніби біле й голубе полум’я. А ледь повіє передранковий вітерець, вони обсипаються срібним дощем, білі іскри бризкають і тануть у повітрі. Минуло вже багато, багато літ відтоді, як помер Томас Вулф, а квіти з’являються знову й знов…

СУНИЧНЕ ВІКОНЦЕ

Йому наснилося, ніби він зачиняє вхідні двері з різнокольоровим склом — тут були і суничні шибки, і лимонні, і, наче хмаринки, білі, і, мов джерельна вода, прозорі. Дві дюжини скелець кольору фруктових напоїв та желе, прохолодні, мов крижинки, а посередині — велике квадратне скло. Він пригадав, як батько піднімав його, малого, вгору. “Дивись!” І за зеленим склом світ ставав смарагдовим, ніби мох, ніби літня м’ята. “Дивись!” Бузкове скло перетворювало всіх перехожих на грона стиглого винограду. І, нарешті, суничне віконце завжди заливало місто рожевим теплом, закутувало світ червонястим світанковим серпанком, а викошений лужок здавався килимком із перського базару. Суничне віконце — найгарніше — викликало рум’янці на блідих щоках людей, зігрівало холодний дощ, запалювало рухливі лютневі завії полум’ям.

— Ах…

Він прокинувся.

Чув, як розмовляють хлопчики, але ще був під владою сну й лежав у пітьмі, прислухаючись до їхніх сумовитих голосів — наче дув вітер, несучи піски з дна висохлих морів до синіх пагорбів; і тоді він пригадав.

“Ми на Марсі”, — подумав він.

— Що? — вигукнула спросоння його дружина.

Він і незчувся, що сказав це вголос; намагався лежати так сумирно, як тільки міг. Тепер заціпенів,