Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

— Алло Матвіївно, все одно не зовсім розумію, у чому справа.

Я хитнулася на підборах і до болю в пальцях стиснула спинку стільця.

— Не розумієте, голубонько? — директорка піднялася з-за столу. Мабуть, аби бути на одному візуальному рівні зі мною. — Ви гадаєте, якби все так просто було, мої підлеглі не зайнялися би цим дослідженням без Вас? — блимнула вона на мене важким поглядом.

— Ось у чому річ, Алло Матвіївно! — відчуваючи, як кров все дужче пульсує у скронях, промовила я. — То я в чомусь перехопила хліб у Ваших співробітників?

— Пані Едіто, Ви, здається, не зрозуміли, про що я Вам повідомила, — повторила директриса. — Мені через Вас сьогодні телефонували з СБУ.

— Ну то й що? — холодно перепитала я. — СБУ не НКВД. До того ж якби вони мали щось до мене, то телефонували б мені, а не Вам.

Запал Алли Матвіївни почав потроху спадати, але в очах все ще відбивався непідробний, первісний, совдепівський страх.

— По-перше, Алло Матвіївно, звідки Ви знаєте, що то справді телефонували з СБУ? Хіба Ваш апарат визначає номер? — поцікавилася я, киваючи на старий телефон.

— Чоловік, що телефонував, представився.

— То й що? Може, то мій залицяльник, з яким я знатися не бажаю, — розсміялася я. — Хотів, аби мене напевне покликали.

Алла Матвіївна зблідла.

— Ваш кавалер працює в СБУ? — з надією в голосі запитала вона.

— Ну, нехай телефонували з СБУ, — я знизала плечима. — Зараз XXI століття, а не часи сталінських репресій!

— Це Ви так, любонько, вважаєте! Їм приколупатися — раз плюнути, тим більше сьогодні! Я все життя тут пропрацювала і не хочу наостанок через Вас потрапити у якусь халепу.

— Тоді поясніть, чому Ви вважаєте, що справа у тамплієрах? Я справді займалася цією темою. Колись. Але ніяк не доберу, до чого тут Ви, СБУ чи ще хтось, — вдавано байдуже проказала я.

Директриса важко опустилася в крісло.

— Наша співробітниця знайшла опублікованими на якомусь закордонному науковому сайті Ваші матеріали! Там Ваше ім’я та фото навіть є... Публікація цьогорічна, весняна. Вам же заборонили цим займатися! — гаркнула директорка знову. — Тим більше публікувати свої недолугі теорії на іноземних ресурсах!

Я відчула, як моє ліве око сіпнулося.

— Перепрошую! Можливо, я розчарую Вас, та мені такого ніхто не може заборонити. І раз мої матеріали публікують на іноземних сайтах, то, напевно, вони не такі вже й недолугі... — з останніх сил зберігаючи спокій, проказала я.

— Так, недолугі. Те, про що Ви там пишете, — витвір Вашої уяви, не більше! Ніякого підґрунтя, ніяких доказів! Ваші дослідження ніхто не визнає! — Алла Матвіївна перейшла майже на крик.

— То у чому ж річ, якщо мої дослідження нічого не варті? Навіщо так нервувати?

— Ви, я бачу, зовсім страх втратили! — промовила директорка, скрушно хитаючи головою. — У Вас є якийсь надійний «дах»? СБУ не цікавлять дрібниці! Певно, Ви копаєте занадто глибоко, Едіто, а це може комусь не подобатися! Та біс із Вами. Чому через Вас маю постраждати я? Ви добре пам’ятаєте, яка буча здійнялася, коли ці новоявлені тамплієри десять років тому спробували офіційно діяти в місті!

— Так, пам’ятаю. Але то були інші часи, і мої дослідження...

— Ідіть! — вигукнула Алла Матвіївна. — Ідіть, щоб я Вас не бачила! Мало мені свого клопоту! Попереджаю Вас, Едіто, не лізьте туди, куди не можна!

Я мовчки вийшла з кабінету. Оце так-так! Що ж такого могло статися? Дурня якась! Схоже на чийсь поганий жарт! Тільки Алла Матвіївна могла повестися на такий дзвінок, як школярка, але хто ж тоді телефонував до неї?

Я так достеменно і не з’ясувала, про що запитував у директорки архіву той, хто представився співробітником СБУ. Та пані Дзигальська була зараз надто налякана, щоб спокійно переказати мені зміст телефонної розмови.

Намагаючись взяти себе в руки, я спустилася на перший поверх архіву і вийшла на свіже повітря. Треба було поміркувати.

Так, ранок сьогодні веселенький, нічого не скажеш!

Я вийшла на вимощене сірим камінням архівне подвір’я. Морозяне повітря охолоджувало думки. Може, варто самій поїхати до СБУ та дізнатися, у чому річ? Не з’їдять же мене там, справді!

— Едіто! — низький чоловічий голос несподівано перервав мої роздуми. Я повернула голову. Просто на подвір’ї архіву стояв розкішний чорний «Ленд Ровер». Незнайомець років сорока п’яти кивнув мені і рушив назустріч. Я зупинилася. Хто б це міг бути? Поки він наближався, я могла його добре роздивитися: чорний костюм, бузкова краватка в тон сорочки, ретельно виголене обличчя... Дивний персонаж. Моє серце забилося, як навіжене.

Та це ж Юрій Князевич!

— Пане Юрію? — намагаючись втихомирити дрож, промовила я. — Що Ви тут робите?

Від нього війнуло гарним одеколоном. І хоч обличчя чоловіка розпливлося у люб’язній посмішці, погляд світло-сірих, ніби вицвілих очей здався мені риб’ячим, скляним.

— Маю до Вас розмову, але волію, аби вона відбулася не тут, не у