Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Добраніч, мам.

– Але, можливо, це було і на краще, – додає вона, і мені не подобається ця надія в її голосі. – Ну, я про те, що тато вдома і все вже значно краще. Я не знала, як повернути його сюди, але… тепер він тут.

Моя спальня лише за кілька кроків, там ліжко, там кількагодинне забуття. І Господи Боже мій, ніколи ще це не було мені так потрібно. Але я не можу просто кивнути і сказати: «Так, це на краще». Я просто не можу.

– Мам, ми ще нічого не полагодили, ти ж розумієш? – Я мушу це сказати. – Фальшиве «добре» – ще не добре.

– Ні, звісно, не за один вечір, але це принаймні початок.

– Ні, це не початок, – кажу я їй якомога делікатніше. – Те, що тато вдома, це добре, це чудово, але це не панацея. Тато любить нас… але він не може нас врятувати. Я думала, що може, але – ні. Він повернувся не назавжди, не тому, що захотів. Він повернувся, бо дуже нас любить і почувається винним за те, що все розвалилося, коли він пішов. Але тато не виправить того, що ти не можеш висидіти за вечерею, не вислизнувши за випивкою, і того, що я лесбійка, а ти ненавидиш мене за це.

Обхопивши себе руками, чекаю, що зараз вона зірветься на крик, що вона звинувачуватиме мене, критикуватиме чи, можливо, навіть знову вдарить, але ні. На мить вона застигає, а потім киває.

– Я знаю, – каже вона. – Але зараз у мене немає сил, Редлі.

Уперше в житті вона називає мене іменем, яке я сама собі обрала, і це, можливо, наймиліший вчинок, найкращий вияв її любові до мене.

– Я знаю. – Дуже-дуже повільно, украй обережно, я обхоплюю її руками та обіймаю. Коли вона кладе підборіддя мені на плече, я почуваюся так, ніби знімки мого дитинства облітають падолистом старовинних фотографій. Мама виявляється маленькою, худенькою, низенькою – ми схожі більше, ніж мені здавалося. Увесь цей час я росла, а вона старішала, і якимось чином, лише тепер, на майданчику сходів, у світлі електричних ламп, наші шляхи перетнулися.

– Я знаю, що в тебе немає сил, – кажу я. – Але, думаю, вони є у мене, мам. Я думаю, я дуже-дуже сильна. Ти не знаєш навіть наскільки. І я можу тобі допомогти.

Вона обіймає мене міцніше, і я заплющую очі, а там сонячне сяйво, і казка на ніч, і поцілунок у розбиту колінку, від якого біль минає.

– Ми допоможемо одна одній, – каже вона. – Але ти не все правильно зрозуміла. Я не ненавиджу тебе, Редлі. Я тебе люблю. Словами не передати, як люблю. І я боюся за тебе, за те, з чим тобі доведеться зіткнутися в цьому світі, який не завжди гостинний до нас. Я боюся, і тому це схоже на ненависть, але можливо тому, що я ненавиджу себе. Але не тебе, ні в якому разі не тебе. Я люблю тебе, моя маленька дівчинка.

І мені цього досить. Більше, ніж досить. Уперше за довгий час я залажу в ліжко, почуваючись удома.

І тут мені телефонує Аш.

– Я залізла в телефон Ней, – каже вона.

– І?

– Все, що нам потрібно, було у «Вотсапі». Якби ми не знайшли її телефон, знадобилося б більше часу, щоб з’ясувати, хто він. Якби вона викинула його, він був би в безпеці, але вона цього не зробила. Мабуть, була в неї якась тінь сумніву, яка змусила заховати телефон там, де, як вона думала, ти його знайдеш. Бо тепер ми знаємо, хто він.

– Хто? – затамовую подих. За частку секунду між моїм питанням і відповіддю Аш у моїй голові прокручується безліч різних сценаріїв і розв’язок, і жодна з них не збігається з тією сліпучо-очевидною правдою, яку вона озвучує.

– Це містер Сміт, Редлі, – каже Аш. – Це містер Трясця Його Матері Сміт.

– Не може бути, – шепочу я. – Ні, Аш… цього не може бути. Тому що… це просто неможливо, ти помилилася.

– Пробач, Редлі, але з переписки у «Вотсапі» одразу зрозуміло, хто це. Він говорив про те, щоб звільнитися зі школи раніше, про те, який вигляд вона мала в класі. Але я все перевірила, залізла в його захищену інформацію та знайшла зачіпки, які привели до правди. Він думав, що замів сліди. Парадними дверима була пересічна сторінка на «Фейсбуку», а за нею – багато рівнів. Закриті фейсбучні групи, члени яких публікували фотографіїї викрадених дівчат і обговорювали те, що хотіли б з ними зробити. Форуми. Чати. Я пройшла по його слідах до найнижчого рівня, найглибшого, до підвалу в темній мережі, де знайшла інше його ім’я: містер М!сяць. Це він. Жодних сумнівів. Це він.

Мені відібрало мову, ніби хтось так зарядив мені під дих, що я не можу вдихнути. Тільки не він, я не хочу, щоб то був він, бо це означає… означає, що все, що він казав мені про Ней, і Роуз, і Лео, кожне його слово, все, що він колись робив: цей концерт, наша група – абсолютно все, що мало для мене значення протягом останнього року, – брехня.

Аш говорить, і що далі, то гірше. Я чую, як її голос тремтить, чую лють і страх і шкодую про те, що ми говоримо по телефону. Я б хотіла зараз бути поряд із нею, бо, якби я була там, я б обійняла її й міцно тримала, і сподіваюся, вона б зробила для мене те саме.

– Я знаю, як вона опинилася в ріці, Редлі. Він писав про це на тому тупому сайті, вихвалявся. Вона намагалася втекти від нього, хотіла повернутися додому, а він її побив. Так сильно, що думав, ніби вбив. Це він скинув її в річку. Він тримав її у старій квартирі, менш ніж за кілометр від дому. Протягом усіх тих тижнів вона була його полонянкою.

– О Господи. – Я не знаю, промовляю ті слова вголос чи ні, а свідомість раптом запруджується картинами того, що Ней змушена була пережити. Ні, я навіть думати про це не можу. – Господи, Аш. О Господи, Аш. Ні. Ти впевнена?

– Я впевнена. У мене є всі докази, і я збираюся передати їх поліції, як