Читати книгу - "Нестяма"

Бо він мав звичку, припершись, одразу впасти на улюблене ложе й захропти. За годину прокидався й, відпочивши, пригадував, яку приніс закусь, і вони з Тетяною сідали за стіл. Потім Алла з антресольки чула звичну музику: спершу грюкали чоботи, потім штани, вдарившись масивною ремінною пряжкою, потім зі свистом злітала жіноча шовкова комбінація і виникала щоразу неповторна музика, всіляко вибрязкував подвійний матрац обома своїми панцирями, а ніжки порцеляновими коліщатками підстрибували то по одній, то по дві, а бувало й по три, бувало проковзуючись, накладаючись синкопами на загальні такти, так ето, так ето, шепотів він, дак це, дак це, відбрязку-вав нікель, ліжко посувалося проскоком по рипучому паркету до батареї й починало видзвонювати до такої міри, що Алла на антресольці нарешті записала їх на нотному папері, збагнувши що такого ритмічного принципу досі не існувало в світовій музиці.

Присутність же її під час акту дуже збуджувала чомусь Тетяну, й тому вона мимоволі додавала різноманітних темпоритмів.

Вони не знали, що на протилежному кінці планети Земля такої ж ритміки віднайшов авангардний Каміль Хуарес, майбутній нобеліант, правда, застосувавши для цього звуки сезону дощів об численні покрівлі своєї гасієнди.

Іван Степанович подумав-подумав і закурив іще одну цигарку. Перед ним лежало два стосики паперу, один списаний, а інший чистий. Взявши з першого аркуш, він довго вивчав заяву, не так по суті, як за почерком і, перед тим, як знищити, подумки пересунувся в той мікрорайон, звідкіля документ надійшов. Слідчий трохи потримав його перед себою й повільно видихнув на поверхню дим — і там на мить серед рядків проступили інші написи. Треба було пригадати нових фігурантів, яких вписати до відновленої версії. Слава Богу, попрацювавши тут не один десяток літ, слідчий на таких ідіотів дефіциту не мав. Кожна заява була на кілька сторінок, найголовніші — перша і остання, тож середні піддавалися переробці з тим, щоби потім легко було знайти порушників і покращити показники по відділку, яких тягнули донизу різні «висяки» та «глухарі».

В столі слідчого був цілий арсенал ручок, різних за відтінками кольорів та товщиною кульок, одібравши потрібну, Іван Степанович довго уявляв себе тим дописувачем, а потім легко й натхненно підробляв протокол. Співробітники й гадки не мали про цей нечуваний талант перевтілення, але здавна поважали старшого колегу, що в скрутну хвилину він, викуривши одну-дві цигарки, давав цінну пораду, як повернути потрібним боком справу або долучити до неї обставини, тобто додаткові анонімки по суті, які потім створювали ілюзію часткового розкриття.

— Во, сучок, зараз візьму тебе на перо, — слідчий любовно окреслював на папері майбутні вдалі обставини.

Це як під час невдалої облави, незважаючи на неефективність, однаково йому чомусь потрапляли до рук абсолютно інші, але не менш небезпечні злочинці, і це завжди значно поменшувало провал справи. Головне знати, де робити нальот на бандитські «хази», щоби затримати коли не потрібного грабіжника, то бодай якого іншого, не менш затятого, — а такої публіки з усеукраїнського розшуку, слава Богу, завжди вистачало.

У моменти письменницького виснаження Іван Степанович завжди пригадував затриманого хакера Павлючен-ка, на якого довго і невдало полював сам Інтерпол, і все-загальну радість в департаменті, коли той «випадково» потрапив їм до рук.

Або — як довго він тягнув з нальотом на «кумарню», не в значенні кумів, а наркоматської явочної квартири, вирахувавши там час пік, наштовхнешся раптом на невловимого будівельного афериста, який, логічно зваживши на економію коштів серед дилерської братії, несподівано сам подався туди.

Бо якщо добре знаєш власну територію, то неважко визначити місцинки, де обов’язково хтось ховається — чи то хакер, а чи й простий аліментник; дуже часто вдалий вилов траплявся серед ніби безпаспортних заробітчан, які давали цілий букет приємних несподіванок у царині прихованих рецидивістів.

Особливо допомагає тут знання нежитлфонду. Отак ідеш, бувало, вуличкою в якихось інших справах, а чи й просто гуляєш, і раптом краєм ока бачиш, що хтось засклив поліетиленом горішнє вікно. А там — з’явилося мурування пролому з імітацією старої цегли, й отак потроху складається певний калейдоскоп, що чекає на слушну хвилину. Головне обкласти щільно певну місцину, бодай

і навіть під приводом полювання на малолітніх скандальних екстремалів, а, гляди, трапить до рук раптом чимале підпільне виробництво горілки. Воно ще й не остигло, аж раптом на нього з’являється «давня» скарга — наводка від місцевих активістів, написана ним власноручно й вкинута з анонімним конвертом на пошту, — і таке розкриття старого «висяка» значно покращує статистику.

Тут була й інша логіка. Склалася така дивна традиція: як ти когось починаєш випасати, то за дивними обставинами він якось про це дізнається й стає невловимим, а ті, побічні позитивні результати пошуку, несанкціоновані, завжди влучають і приводять до вдалого ув’язнення, от у чому парадокс.

От, здавалося, простий рейд на повій, а в тенета раптом попадає давно відомий і невловимий шлюбний аферист, який нарешті подався в притон відвести неліміто-вано душу. Або й таємний багатопаспортний, але здавна надокучливий будівельний шахрай, який довго турбував великих людей, тобто болюче непокоїв вищі міліційні чини, і от на — отримуй його в гарненькій упаковочці!

Колег часто дратувало, що завжди Іван Степанович зволікає з потрібними заходами, але вони за звичкою терпіли.

— Ну чого ти тягнеш?

— Ще не зрослося, — буркотів він.

Начальство очікувало, коли він