Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Скажу іще наостанок, аби більше до цієї теми не повертатися, що єдиний випадок, коли мені не треба було через відсутність аусвайсу турбуватися, то це — як мене арештовували.

Отож, не рахуючи різдвяної пригоди, я іще двічі зробив наскоки — один раз до сексшопу, а другий — до лавочки по скупці золота, і цих грошей нам вистачило якраз на те, аби сплатити за прокладання поперед нашим будинком отих золотих, як судити за ціною, каналізаційних труб і прожити безбідно іще один чудовий місяць. А потім… А потім мене вигнали.

Але зараз я не готовий про це розповідати. Мій наглядач приніс книжку, де якийсь жартівник зібрав до купи усілякі смішні і повчальні історії про приречених до страти, а саме про тих із них, кому відрубали чи відсікали голову, починаючи від якогось там святого, що стояв, тримаючи її попід пахвою, і закінчуючи мобільною ґільйотинкою, якою користуються у наші дні фундаменталісти Північної Африки, від'їжджаючи, так би мовити, на гастролі до провінції.

Були там і дуже зворушливі історії. Наприклад, про Карла X, що попросив, як його вели до ешафота, іще одну сорочку, бо надворі було зимно, і він боявся, що дрижатиме від холоду, а його піддані думатимуть, що він б'є дрижаки від страху. Або про гордячку Марію Антуанетту, що, коли їй запропонували наостанок тарілку гарячого супу, сказала: «Мені вже більше нічого не треба». А чи про Марію Стюарт, яка попросила принести до камери дерев'яну колоду і влаштовувала репетиції аби граційно схилитити голову на ешафот. Noblesse oblige, хай йому трясця!

І вже просто не стану вам переказувати ті смішні історії, коли кат виявлявся невправним або недбало ставився до свого знаряддя праці, себто, як він не наточував сокиру чи не міг одним махом перерубати шию нещасному, і той стрибав, стікаючи кров'ю, наче недорізана курка, підтримуючи руками напіввідрубану голову.

Через оті милі історії у мене почало судомити горлянку від люті.

І була та лють у алфавітному порядку: безмежна, божевільна, дика, жагуча, звіряча, несамовита, пекельна, скажена, сліпа і чорна. А ще — вона була безсила, і те безсилля роздирало мені нутрощі, не знаходячи виходу у цьому приміщенні на шість квадратних і дванадцять кубічних метрів. І я знав, що ніколи не буває так погано, аби не було іще гірше. І я зробив єдине, що було у моїх силах.

Я заплакав.

Після таких книжечок стаєш мізантропом і не чекаєш на гуманність дванадцяти знудьгованих присяжних. Тому я хочу подарувати вам наостанок те найкраще, чого я навчився у моїх королев, а тоді навчив Алекса і завдяки чому ми провели учотирьох найкращий місяць мого життя. Це — гра у бридж. Її правила дуже прості, якщо ви зрозумієте їх з першого разу, і вона принесе вам насолоду, якщо ви знайдете іще трьох однодумців.

Отже, грають у бридж учотирьох, двоє проти двох. Партнери сидять одне проти одного і називаються згідно сторін світу — Північ, Південь, Схід і Захід. Пара Північ-Південь грає супроти пари Схід-Захід. Коли гравець Півночі бере взятку, то вона належить також гравцю Півдня. І навпаки. Те саме справедливе і для пари Схід-Захід.

52 карти (без джокера) мають чотири масті: піка, чирва, бубна і хрест.

Двійка — найслабша карта, туз — найстарша. Карти тасуються і роздаються чотирьом гравцям. Кожен отримує по 13 карт. Мета гри полягає в тому, аби взяти щонайбільше взяток, масимально 13.

Особливість гри — у тому, що гравець однієї з пар ще до початку гри називає число взяток. Якщо він набирає їх, то пара виграла, якщо ні — то програла.

інтрига гри полягає в умінні оцінити її результат зарані, не знаючи, які карти випали вашому партнеру чи супротивникам, і в умінні вести торги за право визначати гру.

Не знаю, за якою методою ви будете навчатися. Мене навчили за геніальною, французською, і то було…

О, Господи, про що це я? До заключного судового засідання — лише одна ніч, а тоді сповнений усіляких формальностей день. Уявіть собі, я отримаю іще одного, вже котрого за рахунком адвоката, бо усі попередні від мене відцуралися, і я маю знову відповідати на сотні дурних питань на кшталт того: «А чи не пригадуєте ви, якого кольору були шнурки на кросівках кривої Мар'яни того дня, як ви стріли її біля озера?», бо жоден із адвокатів, як я тепер упевнився, не клопочеться навіть тим аби хоч переглянути справу свого підопічного. І я вкотре почну пояснювати, що я, по-перше, дальтонік, а по-друге, якби і не був ним, то однако б не завважив того, бо покладаю вагу на речі духовні, а не матерільні, ну і таке інше. А потому настане найстрашніше — я стріну свого прокурора, що у нього одне око — світле як день, а друге — непроглядно-чорне як пекло, що за рутландськими прикметами означає…

Слухайте, не можуть же вони мене одразу після винесення вироку потягти на страту? У мене ж навіть посвідки немає, що я — взагалі людина. І хоча у середньовіччі чинили судові процеси над конями, свинями, котами і