Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

1914 року почалася Перша світова війна. І хоча Велике князівство Фінляндське вже понад століття перебувало у складі Російської імперії, переважна більшість юних фінів (утім, як і їхніх батьків) мріяла про поразку Росії і перемогу Німеччини, з чим вони пов’язували надії на незалежність. Ледь не все XIX століття російські імператори мало втручалися у внутрішнє життя завойованої Фінляндії, практично віддавши його на відкуп місцевій шведомовній аристократії. Між Великим князівством і рештою імперії існував митний кордон, у фінів були власні гроші, парламент і майже всі атрибути незалежної держави. Фінів не мобілізовували до російського війська, існувало лише кілька місцевих «територіальних» батальйонів, які за жодних умов не виводилися з території Фінляндії. Але з кінця XIX століття Санкт-Петербург узяв курс на поступову «уніфікацію» умов життя Фінляндії із загальноімперськими. Російська буржуазія, що набирала сили, з одного боку, хотіла дістати вільний доступ до фінського ринку, з другого — ускладнити вихід фінських підприємців на ринок імперський. Результатом стали спроби «русифікації» Фінляндії, намагання істотно обмежити, а в перспективі і скасувати її автономію. Це викликало практично одностайний спротив усіх верств фінляндського суспільства. Отож під час Першої світової через Фінляндію було прокладено «підпільну дорогу» для німецьких вояків та офіцерів, які тікали з російського полону і яких потім через Швецію переправляли додому до Німеччини. Більше того, фінські політики організували набір юнаків-добровольців до фінського єгерського батальйону, який воював у складі німецької армії проти росіян. Вступити до цього батальйону в листопаді 1917-го вирішив і сімнадцятирічний Кекконен, попри категоричну незгоду матері, яка не бажала відпускати сина на війну. Втім, зрештою, він усе ж домігся згоди батьків. Але потрапити до Німеччини просто не встиг. 4 грудня було проголошено незалежність Фінляндії, а Кекконену довелося повоювати на батьківщині.

Проте ще за два роки перед тим він визначив свою політичну приналежність. Власне, його змусили визначити. Кекконен змалечку був чудовим різнобічним спортсменом. Ще підлітком він поставив рекорди округу Каяні у бігу на 60, 100, 150, 200, 1000 та 1500 метрів і в усіх видах стрибків, окрім стрибків із жердиною, а також у бігу з бар’єрами та в метанні списа. До речі, пізніше він поставив кілька рекордів Фінляндії, не раз ставав чемпіоном країни з різних легкоатлетичних дисциплін, а потім до глибокої старості проходив на лижах не менш як 1000 кілометрів за зиму. Та поки що в Каяні найкращим спортивним клубом міста із залом для тренувань, а також і найкращою бібліотекою володів місцевий осередок Соціал-демократичної партії. Малий Кекконен користувався і залом, і бібліотекою. А коли йому виповнилося 15 років, отримав наполегливу пропозицію вступити до молодіжної організації соціал-демократів. Підліток, який доти не цікавився політикою, сказав, що має подумати, взяв у бібліотеці кілька соціал-демократичних книжок і ознайомився з програмою «партії робітничого класу». Програма та йому не сподобалася, і він відмовився ставати «молодим соціал-демократом». Його довго умовляли, та зрештою «відлучили» і від спортивного клубу, і від бібліотеки. Так Кекконен побив горщики із соціал-демократами і недолюблював цю партію все довге життя, хоча у певні періоди своєї політичної кар’єри і співробітничав із ними, навіть створював коаліції. А поки хлопець вступив до Шюцкору, військово-спортивної організації, створеної правими партіями.

Не минуло й двох місяців після проголошення незалежності Фінляндії, як «червона» меншість — ліві соціал-демократи — спробувала захопити владу в країні. Розпочалася коротка, чотиримісячна, але дуже кривава і жорстока громадянська війна.

Кекконен разом зі своїми товаришами-шюцкорівцями вирушив на війну. «Був на фронті як доброволець з 4.2 до 10.6.1918, — лаконічно записано в його особовій справі. — Особливо відзначився біля Моуху. Представлений до відзнаки (щойно створена держава ще не мала власних орденів. — Авт.). Демобілізований як неповнолітній 10.6.1918». Герой війни за незалежність Кекконен брав участь у параді переможців у Гельсінкі 16 травня 1918 року, а перед цим надсилав з фронту до міської газети Каяні свої військові репортажі. Але після перемоги та перед парадом відділення, яким командував Кекконен, дістало наказ розстріляти полонених червоногвардійців. І наказ було виконано.

«Те, що сталося на валу у Фрідріксгамі (нині — місто Гаміна) навесні 1918 року, — згадував через багато десятиліть президент Фінляндії, — або те, що сталося зі мною там, ніколи не залишало мене в спокої, хоч я і намагався про це забути. Дивно, але щоразу, коли в мене бували труднощі, невдачі, нещастя чи просто поганий настрій, цей епізод раптом спливав у моїй пам’яті, ніби якийсь кошмар. У зв’язку з цим я можу, мабуть, досить упевнено сказати: той нещасливий день у Фрідріксгамі вирішальним чином вплинув на те, що я часом дотримувався значно лівіших поглядів, ніж, власне, був мій світогляд».

«Перерва на війну» змусила Кекконена закінчити середню школу 19-річним. Постало питання вибору фаху і, ширше, — дороги в житті. Сам Кекконен схилявся до того, щоб стати дипломованим лісничим, але й учителі, і друзі, і родичі переконували його, що з нього може вийти визначний журналіст. І Кекконен вирішив стати саме журналістом. Відповідного факультету у Фінляндії не було, публіцисти, як правило, закінчували юридичний факультет. Але проблема полягала в тому, що в Урго не було грошей на навчання. Батько йому допомогти не міг. А ще він мусив служити строкову службу у війську. Це питання герой війни за незалежність вирішив якнайкраще для себе — його взяли служити до паспортного пункту Генерального штабу в Каяні. Тоді у Фінляндії видачу паспортів здійснювали чомусь військові. Кекконен працював у цьому пункті лише від 9-ї до 11-ї ранку і від 7-ї до 8-ї вечора щодня. А ще за свою роботу Кекконен отримував чималі гроші — 600 марок на місяць. Їх він повністю відкладав на навчання в університеті, а жив на газетярські заробітки — паралельно зі службою у «війську» Урго влаштувався до «Каянін лехті» козором. Це слово потребує пояснення. Козори були й є досі в кожній газеті або журналі Скандинавії, хоча