Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ви сміли явитися сюди?

А він спокійно:

— А от, як бачите.

Вона ще голосніше:

— Ви хочете, щоб вас тут пізнали?

А він ще спокійніше:

— Ну, бійтесь бога, хто ж мене може пізнати? Мене сам генерал не пізнав. Ні, про це ви, хороша моя, не турбуйтесь...

Не знаю вже, чи стурбувалася та жінка за стіною, а щодо мене, так ніби хтось приском посипав, таке почувши. Тут у Катеринославі якийсь генерал є, що того сусіднього гостя-полковника не впізнав. Отаких мені й треба!

Дичина сама до рук береться.

Скочив з ліжка та оком до ключовини в дверях. Дідька пухлого щось побачиш! З того боку клямочка висить, світ затуляє. А чути добре. Той, невпізнаймене, провадить розмову далі.

— Оце думаю, знаєте, поїхати десь у Крим, на сонечко. Але не сам, не сам... Я маю думку, знаєте, запропонувати вам поїхати зо мною. Та? Як ви до цього?

Еге ж, міркую собі коло ключовини, вухом до неї прикипівши, так це кримська штучка. По цій ниточці й до клубочка дійду. Припече вас тоді сонечко по самісіньке нікуди.

Жінка щось не згоджується, а він умовляє, підлещується:

— Там буде гарна музика, квітки, убрання, знаменитий кухар, вино... і моя любов, розуміється...

Ах ти, визволитель батьківщини, як хороше співає! Грошей, видимо, десь награбував досить... А що тая пташка йому прощебече?

А вона раптом грізно:

— Іншими словами, ви хочете, щоб я зараз узяла револьвер і пустила вам кулю в вашу нахабну пику?

— Оце маєте! — скрикнув чоловічий голос. — Абсолютно не маю такого бажання.

— Оце маєте! — мало не скрикнув і я коло дверей. — Абсолютно не маю такого бажання. Живого мені полковника треба. Видимо, вони з одної компанії, та не одної думки. Мабуть, когось іншого любить, а цей нелюб нав'язується, силує.

Слухаю далі — так і є. Каже їй:

— Любовників у вас, розуміється, було доволі, але такого, як я, певен, ніколи. От ви подумайте: вам хочеться схопити мене за горло, задушить, загризти, а ви в той час обнімаєте мене, цілуєте. Га? Запевняю вас, це оригінально, пікантно. Мало того, це... не маю слів висловити як слід. У цьому є «щось сатанинське», як казала одна революціонерка, що так само мене любила.

Ох ти ж, сатано нахабна, — думаю собі, — а як я оце зараз схоплю тебе за горло, обійму по-чекістському, щоб знав, як революціонерок ґвалтувати. Пікантна буде несподіванка — не знайдеш і слів, щоб висловити як слід... Ох, що це?

Револьвер клацає, а жінка криком кричить:

— Забирайтесь звідси моментально! Буду стрілять!

Ой, лишенько! Вб'є золотопогонника — і кінці в воду. Біда з любощами та ревнощами. Всі карти плутають, всі козирі криють.

Та бреше, — не стрілятиме, скандалу побоїться, та й заарештують же...

Стрімголів із номера на коридор та до телефона в губчека: так і так, негайно агентів до мене, натрапив на слід білогвардійського штабу. Знов назад під двері. Не помилився я: про револьвер уже немає розмови. Так лякала або просто мінливе жіноче серце. Каже стиха:

— Добре, я післязавтра їду з вами в Крим.

Він після револьвера не йме віри, і я під дверима не вірю:

— Поїдете ви обидва любитися, та не в Крим... Хай-но мерщій агенти прийдуть.

А полковник таки практикований перелесник! У неї «задаточку» просить, обіцяється:

— А там ще не так цілуватиму. Чуєш?

Вона до нього покірливо:

— Сюди можуть увійти.

— Що ж такого? Хай увіходять.

— І увійду, гунцвоте[211] клятий! Руки вгору! — кричу на всю силу й плечем вибиваю дверину (почув — агенти на сходах чобітьми стукотять).

Бачу — обличчя перелякані, трусяться, а на стіні висить велика афіша — написано: