Читати книгу - "Небезпечне сватання"

Елі не втрималась і взяла хустку в руки. Маргіт захотіла, щоб вона ще й приміряла її, та Елі відмовилась і відхилила голову.

Маргіт старанно склала хустки.

— Дивись! — мовила вона за хвилю, витягаючи зі скрині кілька гарних шовкових стрічок. — Усе дівочі убори.

Елі почервоніла по саме волосся, але нічого не сказала. Вона стояла нерухомо, тільки груди в неї схвильовано здіймалися і очі зніяковіло дивилися вбік.

— А ось глянь! — Маргіт дістала зі скрині шмат чудового чорного краму на сукню. — Ох, який гарний! — сказала вона, підносячи його до вікна.

Рука в Елі ледь тремтіла, коли Маргіт таки змусила її накинути на себе крам. Лице в неї спалахнуло, вона хотіла відвернутись, проте не змогла.

— Він завжди щось купує, коли їде до міста, — пояснила Маргіт.

Елі ніколи ще не була в такому захваті, очі її перебігали від однієї речі до другої і знов верталися до краму. Власне, вона вже нічого більше не бачила. Але Маргіт на цьому не спинилась, а витягла зі скрині ще щось, загорнене в папір, і почала його розгортати. Елі нетерпляче дивилась, як Маргіт розгортає аркуш за аркушем. У пакунку виявились жіночі черевички. Таких гарних черевичків вони зроду не бачили.

— Аж не віриться, що таке можна зробити, — сказала Маргіт.

Елі мовчала. Коли вона взяла в руки черевичок, на ньому відбилися всі її п’ять пальців. Вона страшенно засоромилась, мало не заплакала. їй хотілось піти геть, але вона не зважилась сказати про це, не зважилась навіть глянути на Маргіт. А та думала про своє.

— Правда ж, схоже на те, що він купував усе це для якоїсь дівчини, але не зважувався дарувати їй? — мовила вона, вправно складаючи речі назад так, як вони лежали. Видно, вона вже не раз їх складала. — А тепер подивимось, що сховане в прискринку!

Маргіт відчинила його дуже обережно, наче там береглося щось незвичайне.

У прискринку лежала широка пряжка, така, як на пояс. Маргіт найперше показала її Елі. Потім показала дві золоті каблучки, зв’язані докупи. Та враз Елі побачила в прискринку молитовник з оксамитовими палітурками, застебнутими на срібні застібки, і більше вже ні на що не дивилась, бо на молитовнику гарними літерами був вибитий напис: «Елі Борде — дотер Беен».

Маргіт спитала, чи не примірить вона каблучку і, не діставши відповіді, глянула на Елі. В дівчини по щоках котилися сльози і поволі скапували на оксамит.

Тоді Маргіт поклала пряжку, яку тримала в руках, зачинила прискринок, обернулась до Елі і пригорнула її до себе. Тепер вони мовчки плакали обидві.

Трохи згодом Елі сама вийшла в садок. Маргіт подалась до кухні приготувати на вечерю щось смачне, бо от-от мав надійти Арне. Потім вона теж вийшла до Елі. Дівчина сиділа навпочіпки й щось писала на піску. Коли Маргіт підійшла ближче, Елі швидко стерла написане, глянула на неї і всміхнулася. В очах у неї все ще блищали сльози.

— Нема чого плакати, доню, — мовила Маргіт, погладивши її по плечі.

Раптом вони помітили крізь кущі чиюсь темну постать на дорозі. Елі кинулась до хати. Маргіт подалась за нею. В кімнаті стояв накритий стіл, а на ньому — каша на вершках, копчене м’ясо й печиво, та Елі навіть не глянула на все те. Вона сіла на стілець у кутку, де висів годинник, і притулилась до стіни, здригаючись від найменшого шурхоту. Маргіт зупинилася біля столу.

На кам’яних східцях почулась упевнена хода, потім у сінях вона стала швидша й легша, двері тихо відчинились, і до кімнати зайшов Арне.

І зразу ж побачив Елі в кутку біля годинника.

Він відпустив клямку й завмер на порозі. Від цього Елі ще дужче зніяковіла й схопилася з місця, але відразу пожалкувала, що не втрималась, і відвернулася до стіни.

— Ти тут? — тихо спитав Арне й почервонів.

Елі затулила очі рукою, ніби заслоняючись від сонця.

— Як же ти… — Арне не докінчив і ступив крок чи два до неї.

Тоді Елі опустила руку, обернулася до нього і, схиливши голову, заплакала.

— Хай тебе бог благословить, Елі! — мовив він і пригорнув її до себе.

Вона притулилася до нього. Він щось сказав їй пошепки, вона не відповіла, але обняла його за шию обома руками.

Вони довго стояли так. Навколо не чути було нічого, тільки водоспад співав свою споконвічну пісню.

Та ось біля столу хтось захлипав. Арне підвів очі й побачив матір. Досі він її не помічав.

— Тепер я певна, що ти не поїдеш від мене, Арне, — сказала Маргіт, підходячи до сина.

І ще дужче заплакала, але то були, як вона сама сказала, сльози радості.

Коли Арне того ясного літнього вечора проводив Елі додому, вони були такі заполонені своїм раптовим щастям, що майже не розмовляли. За них говорила природа, така прекрасна цієї тихої величної білої ночі. Але як він повертався після своєї першої прогулянки з Елі і назустріч йому сходило сонце, то відчув, що в душі його визріває пісня. Арне її не докінчив дорогою, бо ще був надто схвильований, та коли згодом вона склалась остаточно, то на якийсь час стала його улюбленою піснею. Ось вона:

На вчинки великі, здавалось мені,

Здобутися можна лише в чужині.

Забув я і дім свій, і гори,

Все рвався в широкі простори.

Та дівчина глянула в очі мої

І світ мені весь заступила.

Відчув я: