Читати книгу - "Сміливий чунг"

Беззахисний, безпорадний, ла-ї своїм виглядом і жалібним скавчанням викликав у чунгів дивне, не знане досі почуття — почуття жалю до іншої тварини. Спочатку Молода пома, а за нею і всі інші чунги посідали довкола нього і з цікавістю й співчуттям почали його розглядати. Маленькі ж чунги, спонукувані непоборною цікавістю, почали смикати його хто за хвіст, хто за вушко. А ла-ї, втративши здатність лякатися або чинити опір, лежав, важко дихав, тремтів і скавчав. Він скавчав до самої ночі, потім, зрештою, затих, і чунги більше не чули його голосу.

Наступного дня маленькі чунги знайшли звірятко в норі в глибині печери. Ла-ї заліз так глибоко, що його неможливо було нічим дістати. Так він і лежав у темряві, тихенько скавчав і боровся зі смертю.

Минуло кілька днів. Ла-ї зрештою вийшов переможцем з цієї кривавої сутички з смертю. Він виповз із своєї нірки — нестерпна спрага поборола в ньому страх перед чунгами. Повзучи на животі, ла-ї дістався до скелі, з якої стікала вода, й почав лизати її. Побачивши, що цим йому не вдасться вгамувати спрагу, і потикавшись мордочкою у мокру землю, він почав її рити здоровою лапою. Утворилася невеличка ямка, яка повільно почала наповнюватись водою, і ла-ї жадібно став хлебтати її.

Його появу радо зустріли не тільки малі, а й дорослі чунги. Усі захлипали і так швидко підбігли до нього, що він, коли б і мав силу втекти й сховатися, не зміг би вже цього зробити. Котрийсь із близнят, обгризаючи кістку, присіві коло нього, і кістка опинилася біля самої мордочки ла-ї. Маленький ла-ї раптом жадібно схопив її й загарчав. Чунгам це здалося дуже цікавим і кумедним, вони почали бурмотати й підстрибувати навколо нього.

Маленький ла-ї так знесилився від утрати крові та кількаденного голодування, що коли пробував підвестися на три здорові лапки, одразу ж хитався й падав. А близнята, не розуміючи, чому ла-ї так ослаб, дивилися на нього, як на живу іграшку, вищали й смикали його за вуха та за хвіст.

Маленький ла-ї вже не намагався ні захищатись, ні тікати. Його уява була немов вражена силою «велетенських» істот, які вбили івода й таким чином врятували йому життя. Може, він навіть розумів свою цілковиту безпорадність і те, що не мав сили й можливості ні втекти, ні врятуватися; а може, інстинкт підказував йому, що в чунгів немає хижої вдачі івода, що вони не з’їдять його і що біля них йому буде безпечніше, ніж коли б він ходив сам у лісі, де на кожнім кроці його підстерігає смертельна небезпека.

Чунги дали ла-ї можливість повзати по печері, вільно обнюхувати все й догризати кістки, які вони інколи приносили з собою. Так ла-ї поступово звик до них, а коли вони йшли за поживою, він залазив у найтемніший, найглибший куточок і там чекав на їхнє повернення. Він не насмілювався виходити з печери, бо зовні на нього чатували івод, кат-рі і ще багато інших великих, сильних, прудконогих хижаків.

І все-таки він усім своїм єством рвався до світла, яке лилося крізь вхід до печери і вабило його до себе. Не раз виповзав він з печери з непоборним бажанням знову опинитися в густих заростях, серед дикого, сповненого небезпек лісу. Але страх перед величезним рудим іводом, що причаївся десь поблизу й тільки жде, поки він вийде, щоб тут же схопити його і з’їсти, примушував ла-ї ховатися ще глибше в печеру. І він не наважився вийти назовні ні в наступні, ні ще багато днів пізніше.

Поступово ла-ї одужав, зміцнів і, крім того, підріс. Чун— си часто приносили йому шматки м’яса та необглодані кістки, і він майже ніколи не голодував. Шерсть на ньому почала лиснітися, він дедалі частіше нашорошував вуха і на знак задоволення крутив хвостом. Десь у глибині його звіриної свідомості зажевріла квола іскорка розуміння того, що він, хоча й відрізняється від «всемогутніх» чунгів, все-таки немов член їхньої групи. Ла-ї навчився пізнавати кожного з них по запаху; і хоч підстрибував він лише на трьох лапах — перегризена четверта безвладно висіла, — проте, зачувши, що чунги повертаються з лісу, швидко вибігав їм назустріч. Побоювання, що чунги можуть його з’їсти, зникло, й натомість з’явилося почуття безпеки і вдячності. Найбільшу прихильність ла-ї відчував до маленьких чунгів. Вони вже не тільки не смикали його за хвіст і за вуха, але й дозволяли йому інколи облизувати й обгризати кістки, коло яких самі ще вовтузились, та ще, крім того, і хихикали від задоволення. Велику прихильність ла-ї відчував також до Молодої поми, яка часом брала його і чухала, як звичайно чухалися усі чунги.

Минув ще якийсь час. Маленький ла-ї ще дужче підріс і посмілішав. Так, коли чунги сиділи в печері, він насмілювався підходити до самого виходу. Зупинившись там, пильно вдивлявся кудись і нюхав, нюхав. Інколи він весь напружувався, нашорошував вуха, і здавалося, ось-ось вискочить назовні і щодуху помчить до лісу, що так і вабив його до себе. Та досить йому було почути найменший підозрілий шум або голос якогось звіра, як він ту ж мить повертався назад і ховався за чунгами. Образ кровожерного івода все ще переслідував ла-ї і сповнював його серце жахом. Цей самий жах примушував його вночі підповзати до чунгів і лягати між ними — так еони легше зможуть врятувати його від лютого івода.

Якось уночі чунги прокинулися від зляканого скавчання ла-ї, яке одразу ж перетворилося в несамовите виття. Ла-ї метався на всі боки, потім кинувся до виходу з печери, але, не зробивши й кількох стрибків, миттю повернувся до чунгів і знову заскавчав і завив.

Чунги посхоплювались і пересторожливо, тривожно заричали. Поведінка малого ла-ї була незвичайною і свідчила про якусь небезпеку. Це чунги зрозуміли швидше інстинктивно, ніж свідомістю. Та й роздумувати і дивуватись не було коли: перед входом до печери з’явились дві велетенські тіні. Ніч була зоряна і ясна, в небі сяяло жовте світило, і