Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

Повний місяць заливає все довкола м'яким, як шовк, білим, як молоко, світлом. Сова час від часу глухо й печально кричить. І знову мертва тиша. Не спимо тільки ми троє. У кожного своя мета, свої турботи…

Десь у дальньому кінці кладовища блимнуло й погасло світло. Адил-хитрун хутко запалив сірник і тричі підняв над головою.

— Могильнику, ти на всяк випадок будь на чатах, — прошепотів він.

— Не турбуйтесь, благодійнику.

Ми вдвох з Аббасовим попростували до склепу шейха Адила. Ідучи попереду, баттал витяг пістолет, пересмикнувши затвор, поклав знову до кишені. «Коли, цікаво, він устиг знову придбати зброю? — здивувався я. — Адже втік він ось недавно?!»

Зупинились біля склепу, невеликої куполоподібної споруди. З-за стіни нечутно вийшов Шакір-«юрист». Адил-хитрун ступив крок у низенькі двері склепу, за ним — законник і я.

Аббасов засвітив свічку — склеп осяявся миготливим нервовим світлом. У кутку було видно височенький горбочок, прикритий зотлілим шматком тканини. «Це, мабуть, і є кості бідолахи шейха Адила, а ганчірка — колишній саван», — подумав я. Тут, певно, відбувалися такі побачення й раніше: на підлозі валялися недокурки від цигарок «Біломорканал», порожні пляшки з-під горілки. Шакір був смертельно блідий і помітно дрижав — здається, налякався не менше, ніж я.

— Ах, Адилджане, який я радий, що знову пощастило побачитися нам живими-здоровими, — промовив він нарешті. Хотів усміхнутися привітно, але замість усмішки вийшов якийсь неживий оскал.

— За це я повинен подякувати вам, — теж оскирнувся Адил-негідник. І так вони обидва, ошкірені, наче вовки, деякий час дивилися один на одного.

— Ах, Адилджане! — вигукнув знову законник.

— Ах, Шакірджане! — в тон йому відповів Аббасов.

Із їхньої подальшої розмови я дізнався, що Адил-баттал ще кілька років тому в колі своїх поплічників сказав таке: «Якщо я колись ненароком попаду до в'язниці і хтось із вас допоможе мені втекти або визволить іншим шляхом, — той одержить цілий кілограм старовинного бухарського золота». І от, коли така мить настала, Шакір-законник, неабияк ризикуючи, допоміг своєму шефові втекти. І тепер, ясна річ, ждав винагороди.

— Я певен, Адилджане, що ви ще пам'ятаєте свою обіцянку.

— Пам'ятаю, — сказав прикахикнувши Адил-хитрун.

— Виходить, мої старання не були марними.

— Так, я переконаний, що будуть винагороджені і ваші майбутні зусилля.

Шакір удав, що не почув.

— Тоді я хотів би одержати золотце і бігти додому. Година, бачся, вже нерання…

— Я не зможу віддати вам золото зараз…

І хитрун заходився довго пояснювати своєму «дорогому другові», що його скарби зберігались у трьох місцях. Одне, як уже відомо, «накрила» міліція. Два інші сховки далеко звідси, у могилах його пращурів. З'їздити туди він не зміг: по-перше, геть знесилений, а по-друге, за ним постійно полюють. Досі сяк-так перебивався на жменьку золота, яку. залишив колись Могильникові Суфі. Якщо аллах допоможе, на цьому тижні він обов'язково розкопає хоч один із своїх сховків. Але щоб поїхати по скарб, конче потрібен паспорт на чуже ім'я.

— Паспорта я не зможу дістати, — несподівано твердо сказав законник.

— Без паспорта не буде золота, — відрізав Адил-хитрун. Однак, помітивши, що настрій у Шакіра зіпсувався, хутко витяг з кишені п'ять золотих монет, поклав перед спільником.

— За одну таку монету можна купити будь-який паспорт. — Потім додав, м'яко так і солодко: —Ви ж знаєте, Шакірджане, що я ніколи не обманював друзів.

Законник недовго вагався: взяв золоті монети, попробував на зуб, мовляв, чи не фальшиві, — переконавшись, що ні, сховав їх до кишені. Відразу пожвавішав, бліде обличчя розчервонілося, і вони повернулися до розмови про паспорт. Перебрали кілька варіантів і нарешті дійшли висновку, що найкраще зробити паспорт на ім'я імама цієї мечеті, який помер десь так років десять-п'ятнадцять тому. По-перше, обличчям він був дуже схожий на Адила-негідника. По-друге, не мав ні дітей, ні жінок, ні родичів. Його, звичайно, всі забули, і тут не загрожують ніякі несподіванки. Одне слово, п'ять золотих монет зробили бесіду приємною, дуже щирою і дружньою. Шакір-консультант став м'який, добродушний і дотепний. Поради — корисні й нікчемні — так і сипалися з його вуст.

— Я гадаю, вам зараз набагато безпечніше перебувати тут, аніж в іншому місті. В Америці фальшивомонетники працювали в підвалі комітету по боротьбі з фальшивомонетниками.

Адил-хитрющий засміявся.

— Правильно, Шакірджане, брате мій, — сказав він. — Мухобойка небезпечна для мухи, доки вона літає, але якщо вона сяде на мухобойку, та для неї вже не страшна. Ну, а я скоро перейду жити постійно в підвал полковника Атаджанова.

Вони беззвучно засміялися, трясучи животами, витираючи сльози, що виступили з очей. Наостанку домовилися зустрітись наступного четверга тут-таки, о другій годині ночі.

Могильник, як тінь, вислизнув із-за дерев.

— Усе гаразд, мій благодійнику?

— Бог дасть, усе влагодиться, — одказав Адил-баттал, притягнув до себе Могильника і щось зашепотів йому на вухо. Суфі теж відповів йому пошепки, тож я не зміг почути їхньої розмови. Потім Могильник передав «благодійникові» вузлик з їжею, причинив двері склепу й забив їх цвяхами, наче живцем поховав свого божка.

Коли я прокинувся, була одинадцята година. Далася взнаки вчорашня безсонна ніч. Салімджан-ака, звичайно, давно вже на службі. У дворі голосно кудкудакала курка. Саме вона й розбудила мене. Я виглянув у вікно: сусідський хлопчик, той, на якого не настачиш штанців, заповзято ганявся за куркою.

— Бахраме, ти що ото робиш? — поцікавився я.