Читати книгу - "На далеких берегах"

нього підходили чомусь усі неквапливі покупці — сідали поруч, довго торгувалися, перебираючи усачів. Сергій Миколайович був тихим, терплячим, лише зрідка непомітно. вставляв фразу, другу. Довго стовбичив біля кошика старенький, поморщений священик. Ще довше сидів молодий парубчак, очевидно робітник. Кошик спорожнів. Можна було рушати назад. Нести порожній кошик стало легше, та на душі Сергія Миколайовича було, як і раніше, важко. Вони поверталися тими самими вулицями, якими йшли сюди. Знову попереду шкандибав Дюез, а за ним понуро брів його супутник.

В одному місці до них знову причепилися гітлерівці, але, очевидно, вони кудись поспішали, а тому тільки обнишпорили кошик і побігли далі.

«Так, нелегко буває Мехті кожного разу, коли він з'являється в Трієсті… Важко, дуже важко… і Мехті, і Васі, і бідолашній Анжеліці…» Тепер Сергій Миколайович розумів це дуже добре.

З явками і зв'язком удалося все налагодити, але відомості про Мехті й Анжеліку були далеко не втішні. Анжеліку тримали в гестапо, її катували. Гітлерівці написали в газеті, ніби вона зізналася в своїй причетності до партизанів, дала багато цінних відомостей. Коли Сергій Миколайович почув про це, він мимохіть посміхнувся. Анжеліці він вірив так само, як вірив собі… Шкода, дуже шкода цю сміливу, прекрасну дівчину, якій очевидно, доведеться померти від страшних тортурів гітлерівців… Щождо Мехті, то про нього в Трієсті нічого не було відомо. Полковникові вдалося тільки з'ясувати, що Мехті в Трієсті нема, і ніхто не знав, де він.

Добравшись додому, полковник і Дюез розповіли партизанам про Мехті й Анжеліку.

— Бідолашна дитина, — насупив густі брови здоровань-болгарин і скинув свою пом'яту шапку.

— Чого ви скидаєте шапку? — обурився Сільвіо. — Вона ще жива!

— Її катують… — над силу вимовив Дюез. Він помовчав, а потім рішуче сказав — Але гестапівці нічого не доб'ються від неї!..

Ферреро зблід, йому коштувало великих зусиль зберегти самовладання. Коли Вася сказав, що Анжеліку схопили, він спробував заспокоїти себе тим, що Вася в гарячці багато чого плутає і що насправді все інакше. Та повідомлення товариша П. підтвердило слова Васі, і Ферреро з болем зрозумів, що вони втратили одного з наймолодших і найкращих товаришів — Анжеліку, на яку він покладав стільки надій у майбутньому.

Її схопили і, мабуть, закатують…

А що з Михайлом? Загадку його таємничого зникнення треба було ще розгадати. І Ферреро й далі шукав би Михайла, коли б надзвичайні обставини не примусили його змінити свої плани.

Німці діяли дедалі активніше, займали нові села й шаленіли, вимагаючи від селян, щоб ті показали, де перебуває партизанська бригада.

Ферреро треба було негайно повертатися в штаб. Похмурі, пригнічені поверталися партизани з розшуків.

Навкруги буяла весна. Молоде листя світліло серед темнозеленої хвої сосен; поміж жовтих кам'яних скель зеленіла трава. В повітрі пурхали строкаті метелики, піднімалися до неба зграї птахів, стривожених появою людей. Було тепло; сонячне проміння сіялося крізь листя дерен, вимальовуючи по скелях химерні узори.

Та ні Ферреро, ні його люди не помічали нічого. Думки кожного були зайняті одним: чи живий Михайло?

«Чи живий Михайло?» Це саме питання в тисячний раз ставила перед собою і стара жінка, яку Мехті називав бібі.

Бібі близько сімдесяти літ. Обличчя у неї темне, густо обплетене зморшками. Коли б не тривога за Мехті, зморщок було б менше. Лише постава, як і раніше, залишалася гордою, — горе не зігнуло її.

Ось уже два роки, як вона не одержувала від Мехті листів. Старенька оббивала пороги військкоматів, просила зробити нові запити, але діставала ту саму відповідь: «Загинув безвісти».

Вона не втрачала надії. Дбайливо зберігала костюми Мехті, золотий годинник його батька. Берегла малюнки, альбоми, пензлі, мольберт — усе, чим дорожив Мехті. Вона берегла і пам'ять про його дитинство: дитячі штаненята, гаптовану золотом тюбетейку-аракчин.

Як швидко промайнуло дитинство Мехті. Він ріс без батька й матері. Стара бібі зробила все, щоб хлопчик не відчував себе самітним, і Мехті любив її так, як люблять матір. Час линув… З дитини Мехті виріс у вродливого, дужого хлопця. І ось… Його нема… І бібі здавалося, що світ спустів.

Стара не вірила повідомленням, що надходили до військкомату. Вона ходила по госпіталях: сяде біля постелі пораненого, поставить у вазочку квіти, поправить подушки, познайомиться з ним і почне розпитувати, чи не зустрічав він її Мехті. Вона любовно описувала зовнішність свого внука, його голос, ходу, вдачу і при цьому говорила тільки про хороше в ньому — поганого вона не пам'ятала.

Поранені запевняли її, що зустрічали багато таких хлопців, як Мехті. Вони навіть пригадували епізоди, в яких брав участь Мехті. А втім, вони нічого не вигадували, тільки замінювали ім'я товариша на ім'я Мехті… Часті розмови зблизили поранених з бібі, а сама вона знаходила в цих простих хлопцях багато спільного з її внуком.

Не було того дня, щоб бібі не відвідала своїх «синів», як вона їх називала. І поранені усією душею полюбили добру стару жінку.

Бібі вже знали в багатьох госпіталях. Вона плела бійцям рукавички, узорчаті шерстяні шкарпетки, світери, готувала азербайджанські солодощі, подовгу висиджувала біля тяжкопоранених, була з ними особливо, по-материнськи лагідна.

Її тепер часто можна було зустріти на вулицях Баку.

Вона завжди поспішала. Госпіталі були розкидані по різних кінцях міста, а бібі встигала побувати за день не в одному.

Коли поранений видужував і його посилали знову на фронт, бібі проводжала його. Прощаючись, не забувала нагадати, щоб він прислав їй звістку про Мехті, якщо десь зустрінеться з ним.

Найдужче полюбила вона пораненого гвардійця Сашу Казакова. Їй здавалося, що він більше за інших схожий на Мехті… «Тільки чуприна в Саші русява і очі сині…»

Коли Саша надів свою форму й прикріпив до гімнастьорки сержантські погони, бібі засумувала. Саша подав їй книгу.

— Візьміть, бібі. Це не тільки від мене. Це від усіх нас.

Бібі вміла читати. Вона прочитала на обкладинці слово: «Горький».

— Добре, — сказала стара.