Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Тоді ми піднялися широкими сходами й опинились у залі, яка, напевне, колись була присвячена промисловій хімії. У цій галереї я сподівався знайти щось корисне, тому що збереглася вона дуже добре — крім тієї частини, де зруйнувався дах. Я з надією підходив до кожної цілої вітрини. Й от в одному з цих повітронепроникних стендів я побачив коробку сірників! З глибоким хвилюванням я став їх перевіряти. Вони виявилися цілком придатними — навіть не вогкими. Я обернувся до Віни.

— Танцюй! — крикнув я її мовою, адже тепер мав справжню зброю проти білих страховиськ, яких ми так боялися! І на Вінину превелику радість, просто на товстому м’якому килимі з пилюки, серед цього занедбаного музею, я урочисто виконав щось на зразок різностильового танцю, весело насвистуючи при цьому шотландську мелодію. Мій танок поєднував у собі елементи стриманого канкану й чечітки, і крім того, наскільки міг, я розмахував полою фраку, а частково придумував рухи на ходу. Ви ж знаєте, що я винахідливий.

Я й досі дивуюся, як цій коробці сірників, цій щасливій знахідці, вдалося уникнути руйнації часом — незчисленною кількістю років. Але, хай як це дивно, незабаром я знайшов речовину, ймовірність збереження якої була ще меншою, — камфору. Я знайшов її у закритій банці, герметичність якої, як я припустив, була цілком випадковою. Спочатку мені здалося, що це твердий парафін — з таким розрахунком я й розбив скло. Але запах камфори неможливо переплутати з чимось іншим. Неймовірно, як серед всеохопного розкладу, який тривав, можливо, кілька тисяч століть, цій летючій речовині вдалося зберегтися. Це нагадало мені про один малюнок, який я колись бачив, — він був виконаний фарбою, видобутою з залози викопного головоногого молюска, котрий загинув й окам’янів кілька мільйонів років тому. Спочатку я збирався її викинути, але потім згадав, що камфора — це легкозаймиста речовина, яка горить сильним, яскравим полум’ям і фактично може використовуватись як світильник. Отож я поклав її в кишеню. Однак я не знайшов жодних вибухових речовин або чогось такого, що допомогло б зламати бронзові двері під сфінксом. Залізний лом був поки що найкориснішою знахідкою. Втім, я залишав цю галерею у вельми бадьорому настрої.

Важко буде розповісти про все, що ми бачили того довгого вечора. Потрібно дуже напружити пам’ять, щоб згадати в правильному порядку, як я оглядав музей. Я пам’ятаю, як, натрапивши на іржаві стійки зі зброєю, я засумнівався: залишити собі лом — чи взяти сокирку або меч. Я не міг нести дві одиниці зброї, а моя залізна палиця краще могла впоратися з бронзовими дверима, і я зупинив свій вибір на ній. Також там було безліч пістолетів, револьверів і гвинтівок. Більшість із них — трачені ржею, але деякі зроблені з якогось нового металу, тому були ще у робочому стані. Але якщо там колись і були до них набої або порох, то вони вже давно зігнили вщент. Один з кутків цієї галереї був обвуглений і розтрощений — можливо, там щось колись вибухнуло. У ще одній залі стояло безліч ідолів — полінезійських, мексиканських, грецьких, фінікійських — зі всіх країн світу, які я тільки знаю. Я не втримався від того, щоб написати своє ім’я на носі одного з них — південноамериканської стеатитової почвари, яка особливо привернула мою увагу.

З настанням вечора мій інтерес до музею став послаблюватися. Один по одному я заходив у різні відділи, усі вони були встелені пилюкою і скрізь панувала тиша. Деякі були зовсім поруйновані. Від одних експонатів залишились тільки вуглини та шматки іржі, інші збереглись у досить непоганому стані. В одному місці я опинився біля моделі олов’яного рудника, а потім, цілком випадково, в одній з герметичних вітрин натрапив на два динамітних патрони!

— Еврика! — прокричав я і з насолодою розбив шибку. Тоді деякий час вагався, але все-таки вирішив здійснити перевірку, вибравши для цього невеличку прилеглу кімнату. Ніколи не відчував я такого розчарування, як тоді: я чекав п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин на вибух, який так і не пролунав. Я мав би здогадатися, що це були просто макети динамітів, бо в іншому разі вони б не лежали просто так у музеї. Зараз я думаю, що якби вони виявилися справжніми, то, довго не роздумуючи, в нестримному поспіху я розніс би на друзки Сфінкса, бронзові двері, а разом з ними і всяку надію повернути свою Машину Часу.

Здається, саме потому ми вийшли у маленький відкритий дворик у центрі палацу. Там росла трава і три фруктові дерева. Там ми підкріпились і відпочили. Перед заходом сонця я став обдумувати наше становище. Наближалася ніч, а я так і не знайшов неприступної схованки. Але це мене вже не дуже хвилювало, тому що у мене була, напевно, найкраща зброя проти морлоків — сірники! В кишені я мав також камфору — на той раз, якщо потрібен буде яскравий вогонь. Мені здавалося, що найкращим рішенням було би провести ніч з вогнем просто неба. А вранці я збирався дістати свою Машину Часу. Для цього в мене була тільки залізна палиця. Але тепер я інакше ставився до бронзових дверей, тому що дізнався багато нового. Раніше від спроб зламати їх мене стримувало в основному те, що я не знав, що за ними побачу. Але ці двері з самого початку не здавалися мені надто міцними, і я сподівався, що мій лом легко з ними впорається.

Коли ми залишили палац, крайчик сонця ще випинався над обрієм. Я вирішив дістатися Білого Сфінкса рано-вранці, а поки не почало сутеніти, подолати ліс, який спинив нас на шляху сюди. Я планував