Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

пройти якомога більшу відстань у цей вечір, а вночі поспати, захистившись світлом вогню. Отож поки ми йшли, я збирав гілки і суху траву, і за деякий час уже ніс цілий оберемок цього сміття. Через це ми йшли повільніше, ніж я очікував, до того ж Віна втомилася, а мене почала морити сонливість. І коли ми нарешті дісталися лісу, вже була ніч. На узліссі, на пагорбі, порослому чагарником, Віна зупинилася, злякавшись темряви, яка стояла перед нами. Але відчуття близького лиха, яке мало би стати мені попередженням, навпаки, спонукало мене до того, щоб іти далі. Я не спав одну ніч і два дні, тому був стривоженим і дратівливим. Я відчував, що на мене насувається сон, а з ним — морлоки.

Поки ми роздумували, серед чорних кущів позаду нас у темряві я побачив три згорблені силуети. Навколо нас росли приземкуваті кущі й висока трава, і морлокам було б не дуже важко підступно підкрастися. Ліс, за моїми розрахунками, був менше ніж милю завширшки. Мені здавалося, що якби ми перетнули його і дісталися голого пагорба, то там опинилися б у більшій безпеці та змогли б відпочити, а шлях через зарості я освітлював би за допомогою сірників і камфори. Але було очевидно, що коли я хотів користуватися сірниками, мені довелося б випустити з рук дрова, яких я назбирав по дорозі, тому я викинув їх, але не дуже охоче. Тоді раптом мені спало на думку підпалити їх — це було б великим сюрпризом для наших білих друзів, що ховалися за кущами. Згодом я усвідомив усю жахливу необачність цього вчинку, але тоді це здавалося мені винахідливим способом прикрити наш відступ.

Не знаю, чи замислювались ви коли-небудь над тим, наскільки рідкісним явищем є вогонь у місцевості без людей і з помірним кліматом. Сонячне світло рідко буває настільки сильним, щоб спричинити загоряння, навіть якщо фокусується крізь краплі роси (це часто призводить до пожеж на територіях з тропічним кліматом). Блискавка може руйнувати й обвуглювати, але вона рідко призводить до поширення полум’я. Рослини під час гниття можуть інколи тліти від тепла, викликаного бродінням, але і з цього вогонь виникає нечасто. А в цей період занепаду людства мистецтво видобування вогню було вже цілком забуте. Червоні язики багаття, які лизали мою купку дров, стали для Віни чимось цікавим і абсолютно новим.

Вона хотіла побігти до вогню і погратися з ним. І я не сумніваюся, що якби я її не стримав, то вона просто кинулася б у полум’я. Але незважаючи на те, що вона опиралася, я взяв її на руки і поніс із собою в ліс. Деякий час запалений мною вогонь освітлював нам шлях. Я озирнувся і крізь густо зрослі стовбури побачив, що з моєї купки гілок полум’я перекинулось на сусідні кущі, і крива вогняна дуга тепер рухалась по траві через пагорб. На це я тільки розсміявся і рушив далі в чорний ліс. Було дуже темно, і Віна перелякано притислась до мене, але мої очі звикали до темряви, і світла було для мене ще достатньо, щоб не наштовхуватись на дерева. Над головою стояла суцільна пітьма, тільки де-не-де високо між гілками проглядався шматок неба. Сірників я не запалював, тому що обидві руки в мене були зайняті: лівою я ніс свою маленьку супутницю, а в правій тримав залізну палицю.

Деякий час я не чув нічого, крім хрускоту гілок під ногами, тихого шелесту листя та власного дихання і серцебиття. Але незабаром до мене стало долинати знайоме мурмотіння. Я рішуче прискорив крок. Мурмотіння ставало дедалі виразнішим, і невдовзі я вже дуже добре розрізняв дивні звуки й голоси, схожі на ті, які чув у Підземеллі. Вочевидь, морлоків було декілька і вони підкрадались до нас. За хвилину мене потягнули за піджак, тоді я щось відчув на руці. Віна нестримно затремтіла і зовсім затихла.

Прийшов час запалити сірник. Але щоб зробити це, потрібно було опустити Віну. Так я і зробив, і поки я намацував у кишені коробку, біля моїх колін в темряві почалася боротьба, під час якої Віна не видавала жодного звуку, а морлоки, як завжди, воркотіли. М’які маленькі руки стали обмацувати мій піджак, спину, і навіть торкалися мені до шиї. Але я саме чиркнув сірником, він зашипів, і поки він горів, я побачив білі спини морлоків, які розбігалися врізнобіч поміж дерев. Я швидко вийняв із кишені шматок камфори і приготувався запалити його, тільки-но погасне сірник. Потім я глянув на Віну. Вона нерухомо лежала долілиць, обхопивши мої ноги. Я злякався і нахилився до неї. Вона ледве дихала. Я підпалив грудку камфори і кинув її на землю. Камфора тріснула і розгорілась, кидаючи тіні й відлякуючи морлоків, а тим часом я став навколішки й підняв Віну. Судячи з шелесту й шепоту, білих тварюк у лісі була ціла армія!

Віна, здавалося, знепритомніла. Я обережно поклав її на плече і підвівся, щоб іти далі. Але раптом зрозумів жахливу річ: вовтузячись з сірниками та Віною, я кілька разів розвертався — і тепер зовсім не знав, у якому напрямку потрібно рухатись! Я гадки не мав, куди стою лицем — можливо, до Палацу з зеленої порцеляни. Мене кинуло в холодний піт. Думати слід було швидко. Я вирішив розпалити вогонь і розташуватися просто там, де ми є. Поклавши Віну на поросле травою повалене дерево, я дуже квапливо став збирати гілки і листя — шматок камфори вже догоряв. Навколо мене тут і там з темряви, як червоні гранати, виблискували очі морлоків.

Незабаром камфора замигтіла і погасла. Запаливши сірника, я встиг побачити, як дві білі фігури, які наближалися до Віни, кинулись врозтіч. Одну з них настільки засліпило, що вона набігла просто на мене, і від удару мого кулака хруснули кістки. Істота перелякано крикнула, захиталась і впала. Я запалив іще одну грудку камфори і продовжив збирати дрова. Тоді я помітив, наскільки сухе листя в мене над головою, адже відколи я прибув сюди на Машині Часу, жодного разу не падало дощу — тобто близько тижня. Отож замість бігати туди-сюди між деревами і збирати галузки, я почав підстрибувати і тягнути гілки згори. І дуже скоро розпалив вогонь із зеленої деревини й сухого хмизу, від якого тягнувся густий дим.