Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Пане док­тор! - ска­за­ла я, бла­га­ючи сло­ва­ми і пог­ля­дом.

- Ах, я вас втом­ляю! - відповів гірко. - Не вва­жаю на це, що ви на­ду­жи­ли свої си­ли уже і так аж над­то для нас, щоб мог­ли ще бо­ро­ти­ся зі своїм «довж­ни­ком», кот­рий пок­ли­кується на бог знає які пра­ва, хоч не мав їх ніко­ли! Але простіть мені! І я - чо­ловік, і я маю нер­ви, і на ме­не на­хо­дять хви­ли­ни, в кот­рих по­чу­ваю щось інше, як спокійне лю­дя­не ба­жан­ня пос­вя­чу­ва­ти свою пра­цю і жит­тя лиш для ближніх. Са­ме те­пер, ко­ли стра­тив свою до­ро­гу матір, і ду­ша моя про­ри­та бо­лем та чується стра­шен­но са­мотньою, хотів я взя­ти з со­бою та­ке пе­ресвідчен­ня, кот­ре місти­ло би для ме­не ус­по­коєння і бу­ло зав­дат­ком на на­го­ро­ду за всі прочі стра­ти в моїм житті, і на те, що на­ле­житься кож­до­му чо­ловікові, на щас­тя. Од­нак я по­ми­лив­ся. Простіть, що я вас зво­ру­шую, - го­во­рив глу­хо далі, і з йо­го го­ло­су бу­ло чут­но, що си­лується з усіх сил за­па­ну­ва­ти над внутрішнім зво­ру­шен­ням. - Але ви, На­тал­ко, не знаєте, як то є, ко­ли гор­дий чо­ловік чується відки­не­ним, чується злишнім там, де ба­жає цілою ду­шею ста­ти­ся всім, пок­ла­дає всю надію свою на од­но суд­но, а ба­чить, що во­но для йо­го то­не. Та до­сить уже то­го. Я й так дав­ся пірва­ти своїм чут­тям аж над­то да­ле­ко без ог­ля­ду на те, що на подібні сло­ва оця жалісна хви­ли­на і невідповідна. Але бідна моя ма­ти, кот­ра обіця­ла мені чу­ва­ти [120] над моїм щас­тям, по­мер­ла, а я над­то чо­ловік, що­би міг поєдна­ти­ся з тим, що з всіх надій моїх ос­та­нуться мені хіба самі мрії!

І не ожи­да­ючи від ме­не якої-не­будь відповіді, ба навіть не ба­жа­ючи по­чу­ти її від ме­не, так, не­на­чеб знав впе­ред, що те, що пе­рей­де че­рез мої ус­та, зав­дасть йо­му лиш нес­ка­зан­но­го го­ря, - пішов.

Опісля ос­та­ла­ся я са­ма, са­ма! Ого­лом­ше­на, зболіла, май­же отупіла, не ду­ма­ла я нічо­го яс­но­го і пов­то­ря­ла в думці лиш раз по раз: «Що зі мною? Що з ним? Що з всіма, всіма ти­ми, що ма­ють сер­це в гру­дях?»

***

(Знов пізніше).

Аж те­пер, т. є. по якімсь часі, пе­ресвідчу­юся, що все те страш­не - не бу­ло сном, а дійсністю. Що її справді не­ма, і я справді ос­та­лась са­ма, мов та би­ли­на в полі. Страш­но мені хви­ли­на­ми і пус­то, особ­ли­во тоді, ко­ли сид­жу в се­бе над якою ро­бо­тою, в хаті гли­бо­ка ти­ши­на, а дзво­ни цер­ковні го­мо­нять з цілої си­ли і не­мов до­би­ва­ються то­го, щоб я в них вслу­ху­ва­ла­ся…

Тоді стає то­та чор­на хви­ли­на пе­ред мною жи­во, і я пе­ре­жи­ваю ще раз сум­ну подію. Тоді роз­ши­ба­ли­ся теж дзво­ни і го­моніли по­ну­ро, не­мов го­во­ри­ли: «Вже ідем, вже ідем, вже ідем!», а її ви­но­си­ли обе­реж­но з ха­ти. На­род пхав­ся, тис­нув­ся, а він ішов за до­мо­ви­ною блідий, як смерть, без сліз в очах. Хо­руг­ви повіва­ли сум­но в вітрі, а я пла­ка­ла гірки­ми сльоза­ми. Та не лиш я од­на. За нею пла­ка­ло і ба­га­то інших бідних, опу­ще­них дітей, над кот­ри­ми ми­ло­сер­ди­ла­ся во­на і не відправ­ля­ла ніко­ли без по­мочі з сво­го до­му. Те­пер все скінчи­ло­ся…

Великі її кімна­ти, «пе­ре­пов­нені спо­коєм», ви­най­млені вже і в них за­па­ну­вав цілком інший дух. Го­лос­ний пус­тот­ли­вий сміх жіно­чий або му­жеський роз­ля­гається в них і свідчить аж над­то яс­но, що давній доб­рий тон за­подівся десь, утік з тих кімнат, мо­же, на­завсігди, прог­на­ний ха­рак­те­ром за­па­ну­вав­шої те­пер там ве­се­лості. Мар­ка кімна­та, за­чи­не­на йо­го влас­ною ру­кою, ожи­дає йо­го по­во­ро­ту дрімли­во, а всі буйні цвіти, пле­кані ли­ше її ру­кою, ук­ра­шу­ючі ко­лись йо­го кімна­ту, схо­ро­ни­ли­ся в своїй оси­ротілості в моїй тихій кімнаті.

І так жи­ву я са­ма, відок­рем­ле­на від своїх комірників більше якимсь ду­хом, як стіна­ми або му­ром, сте­ре­же­на ве­ли­кою со­ба­кою Діаною, а обс­лу­го­ва­на од­ною з бідних пані Мар­ко, що за­меш­ка­ла на подвір'ї в офіци­нах. [121] Ду­маю так жи­ти, до­ки - до­ки? Пи­тан­ня це тро­хи смішне, бо са­ма не знаю до­ки. Май­но моє, зас­лу­же­не мною у доб­рої да­ми і цілком не­ти­ка­не, за­дер­жав на мою просьбу Мар­ко в се­бе, і має мені лиш тоді з то­го по­си­ла­ти, ко­ли б я або зас­лаб­ла, або не мог­ла без то­го обійти­ся. Од­на з знай­омих да­ла мені кілька уче­ниць, з кот­рих хо­чу жи­ти, а крім то­го, бу­ду ста­ра­ти­ся за­роб­ля­ти на хліб пе­ром і гол­кою. Але до гол­ки по­ки що не ду­маю ще бра­ти­ся.

Окрім Ок­са­ни, мо­ло­дої ма­ляр­ки і ще кількох ста­рих гідних знай­омих пані Мар­ко, не відвідує ме­не ніхто.

Від моїх сво­яків, а то від тітки, одер­жа­ла я не­дов­го по від'їзді Мар­ка лист, в котрім пи­са­ла, що мог­ла би мені на два-три місяці прис­ла­ти Ка­тю.

«Це мо­ло­де, пре­гар­не дівча, - пи­са­ла тітка, - вно­сить з со­бою всю­ди жит­тя і по­вин­но тобі бу­ти ду­же по­жа­да­не в твоїм, як я собі уяв­ляю, те­пер не без при­чи­ни ду­же сумнім наст­рої. Я би не пус­ка­ла її від се­бе, але для та­ких мо­ло­дих дівчат доб­ре про­бу­ва­ти від ча­су до ча­су і з по­важ­ни­ми на­ту­ра­ми, і доб­ре розг­ля­ну­ти­ся пот­ро­хи в світі. Не­ус­тан­не пе­ре­сид­жу­ван­ня до­ма вик­ли­кує ме­лан­холію, чи­нить ди­кою, а муж­чи­ни то­го не люб­лять; то­му тре­ба ма­ти бачність на все. У Лор­денів во­на не мо­же про­бу­ва­ти, бо Лор­ден страх (не ду­май, На­та­лонько, що він ску­пий, бо­ро­ни бо­же!) заздрісний і не зно­сить, ко­ли Ле­ноч­ка пес­тить ко­го іншо­го, окрім йо­го або своїх двох до­не­чок. (Ма­ленький хро­ба­чок від пер­шої жінки вже умер; йо­му й так не бу­ло до жит­тя, бо то бу­ло та­ке делікат­не, що над ним хіба си­ди і ху­хай!) Тобі, до­ро­га На­та­лонько, повіри­ла б я охот­но Ка­тю, бо ти бу­ва­ла завсігди по­важ­ною і ум­ною, і нав­чи­ла­ся пев­но ще не од­ної крас­ної речі у та­кої жінки, як ма­ла нею бу­ти небіжка Мар­ко. Там­то­го ро­ку був Оря­дин у Маєвських, відвіду­вав і нас, і спо­ми­нав, що ти жи­веш лиш з виб­ра­ни­ми, «ра­со­ви­ми» людьми. Про­шу те­бе, що це за лю­ди? Чи ма­ють добрі ста­но­виська? По­би­ра­ють ве­ли­ку плат­ню? І - не всти­дай­ся, На­тал­ко! - чи тобі не трап­ляється нічо­го? Я щось чу­ла про те­бе, та не знаю, чи прав­да, а то що ти маєш аж двох адо­ра­торів, [122] один прис­той­ний, а дру­гий брид­кий, але той брид­кий - слав­на партія. На­пи­ши нам о тім, щоб ми ве­се­ли­ли­ся