Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Хижак був навпроти, біля відчиненого вікна, не більш як за п’ять кроків. Жінка бачила тільки ці жахливі очі, але сум’яття, що охопило її, все ж не завадило якось здогадатися – звір стоїть на задніх лапах, а передніми спирається на підвіконня. Це свідчило про його лихий намір, а не про ліниву цікавість. Виразне усвідомлення цього викликало ще більший страх, підкреслило погрозу цих страшних очей, нерухомий вогонь яких спопеляв силу й мужність жінки. Під мовчазним випробуванням вона задрижала, їй стало зле, підігнулись коліна. Інстинктивно уникаючи різких рухів, які могли б спонукати звіра стрибнути, жінка помалу опустилася на підлогу й скулилася під стіною. Старалася прикрити дитину всім своїм тремтливим тілом і не зводила погляду зі світляних очей, що загрожували смертю. Страждаючи, вона й не подумала про чоловіка – ні на крихту не надіялася, що він надійде й порятує. Здатність мислити та почувати звелася до страху перед стрибком пантери, поштовхом тіла хижака, ударом потужних лап, до уявлення, як гострі зуби впиваються їй в горло й шматують доню. Нерухома, оніміла, жінка чекала смерті. Хвилини переростали в години, роки, вічність, а диявольські очиська не відривалися від матері й дитини.

Повернувшись пізно ввечері додому з оленем на спині, Чарлз Марлоу штовхнув двері. Вони не піддалися. На стукіт ніхто не відповів. Поклавши здобич на землю, мисливець рушив до вікна. Зразу ж за рогом хижі йому здалося, ніби в підліску щось обережно ступає й шелестить. Звуки були дуже тихі, навіть із вухом досвідченого ловця не будеш певен, що вони не причулися. Підійшовши до вікна й побачивши його, собі на подив, відчиненим, Марлоу перекинув ногу через підвіконня й забрався в кімнату. Тут панували темрява і тиша. Навпомацки він добрався до вогнища, чиркнув сірником, засвітив свічку й розглянувся.

На підлозі під стіною сиділа його дружина, скорчившись і міцно обнявши дитину. Коли чоловік кинувся до неї, вона звелася й зайшлася безглуздим, зовсім не веселим реготом – гучним, протяжним, механічним, схожим на брязкіт ланцюга. Не тямлячи себе, Марлоу простягнув руки. Жінка поклала на них дитину. Доня була мертва – задушилася в материнських обіймах.

III. Версія захисту

Ось таке трапилося вночі в дрімучому лісі. Не все з цієї історії розповіла Айрін Марлоу Дженнерові Брадінґу, та й не все знала. Коли вона закінчила, сонце вже зайшло за обрій і у видолинках згущалися довгі літні сутінки. Добру хвилину Брадінг мовчав, сподіваючись почути епілог історії, який пов’яже її з розмовою-прологом. Однак оповідачка мовчала, як і слухач, відвернувшись від нього. її складені на колінах руки машинально стискалися й розтискалися, наводячи на думку про дії та вчинки, незалежні від волі Айрін.

– Сумна, жахлива історія, – озвався нарешті Брадінґ. – Не все я в ній зрозумів. Ви звете Чарлза Марлоу батьком, це я знаю. Він передчасно постарів, якесь горе зламало його – це я помітив. Принаймні мені здавалося, що помітив. Але ж ви сказали, пробачте... ви сказали, що...

– Що я божевільна, – перебила його дівчина, не поворухнувшись.

– Але ж ви сказали, Айрін... мила моя, не ховайте від мене очей... ви сказали, що дитина померла. Не було мови про те, що вона збожеволіла.

– Так, але це була перша дитина... а я друга. Я народилася за три місяці після тої ночі. Бог змилувався над моєю матір’ю – дозволив їй померти й дати мені життя.

Брадінґ знову замовк. Приголомшений, не зміг знайти підхожих слів. Айрін і далі дивилася кудись убік. Розгубившись, він мимохіть потягнувся до дівочих рук, які досі стискалися й розтискалися на колінах, але щось – бозна-що – стримало його. І тут Брадінґу спало на думку, що йому ніколи не хотілося взяти Айрін за руку.

– Невже дитина, народжена за таких обставин, – додала вона, – може бути такою самою, як усі? Тобто, вашими словами кажучи, психічно здоровою...

Брадінґ не відповів. Його захопила інша думка, яку вчений назвав би гіпотезою, а нишпорка – версією. Вона могла б пролити нове світло, хоча й зловісне, на сумніви в душевному здоров’ї дівчини, яких не розвіяли її твердження.

Ця місцина, донедавна цілина, була майже незаселена поза межами селищ і містечок. Досі звичними постатями видавалися люди, що жили з полювання й мали, крім інших трофеїв, також голови та шкури великих звірів. Із уст в уста передавалися більш чи менш достовірні розповіді про нічні зустрічі з дикими тваринами на безлюдних дорогах і проходили звичні стадії розвитку, занепаду, а тоді й забуття. За останній час низка цих популярних народних апокрифів поповнилася ще одним, спонтанно створеним водночас у кількох садибах, – про пантеру, що вночі лякала їх жителів, заглядаючи у вікна домівок. Оповідка викликала легке хвилювання й навіть удостоїлася честі потрапити на шпальти місцевої газети, але випала Брадінґові з уваги. А тепер його вразила збіжність цієї оповідки з історією Айрін – мабуть, не випадкова. Хіба не можуть такі усні перекази знаходити сприятливий ґрунт у хворій голові з нестримною уявою й переростати в трагічні історії на зразок тільки що почутої?

Брадінґ пригадав деякі обставини життя та особливості характеру Айрін, на які – через властивий закоханим брак уважності – досі не зважав. Хоча б те, що вона та її батько жили відлюдьками й не приймали гостей у себе вдома. Або ж її незбагненна боязнь темряви. Цією особливістю найближчі знайомі Айрін пояснювали те, що в темну пору доби ніхто й ніде її не бачив. Цілком певно, що у свідомості такої дівчини уява може спалахнути неприборканим полум’ям, яке охопить усе єство. Брадінґ уже не сумнівався в її божевіллі, хоча такий висновок завдав йому гострого болю. Айрін переплутала наслідки свого психічного розладу з його причиною, пов’язавши власну історію з химерними вигадками місцевих міфотворців. З непевним наміром перевірити свою версію, не дуже ясно уявляючи, як за це взятися, він почав – розсудливо, але нерішуче:

– Люба Айрін, скажіть мені... прошу вас, тільки не сердитеся.. . скажіть мені...

– Я вже все сказала, – нетерпляче перебила вона. Досі ніколи не було такої гарячковості тону в її голосі. – Я сказала, що ми не можемо одружитися. Чи варто ще щось говорити?

Брадінґ і не зогледівся, як Айрін скочила з лави і мовчки, не глянувши на нього, скрадливою та плавною ходою попетляла між деревами до своєї оселі. Щоб затримати дівчину, він звівся,