Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

 — Я візьму дзеркальце, добре?

І тієї ж миті я вихопила з сумки старий, як світ, дезодорант-спрей, який знайшла в "загашнику" запасливої матінки, і аромат якого викликав у мене головний біль,  але мусила ним користуватися, бо мої улюблені роликові "Нівеї" тут не продавалися. Чому цей балончик опинився у мене в сумці? Та по тій же самій причині, що й безліч інших різних речей, починаючи від  зламаного тюбика гігієнічної помади і закінчуючи неробочою флешкою. Проте решта змісту моєї сумочки зараз жодної цінності не мала, а от "дезик" теоретично міг урятувати мені життя. А міг і нічим не допомогти…

Все-таки я витягла його і молячись, щоб його вміст не закінчився у найвідповідальніший момент, бризнула прямо в очі Юрі, котрий явно не чекав такої підстави. Різкий запах спирту, перемішаного з якимись східними прянощами, вдарив у носа. Чоловік затулив обличчя руками і засичав від болю, намагаючись протерти очі.

А я, не гаючи часу, чкурнула вниз, у кущі, побігла, не розбираючи дороги, тільки чула, як кляті троянди до крові роздирають мої голі плечі і спину.

Була спокуса десь заховатися, але я відігнала її. Єдиний мій порятунок зараз — вибратися у людне місце, де переслідувач не зміг би нічого мені заподіяти.

Звіддалік я чула приглушену  лайку і хлюпіт води — певно, він забрів до річки і промивав очі. Але зараз схаменеться і побіжить за мною. Тож я спішила як могла, хоча дихання вже не вистачало, і в правому боці кололо так, що я зігнулася пополам. І все одно продовжувала бігти в напрямку виходу з парку.

Арка, що вказувала на нього, вже маячила метрах у ста попереду, коли я відчула, що хтось вискочив із кущів праворуч від мене і  схопив ззаду за плечі. Це не міг бути той Юра, але раптом у нього спільник сидів у засідці?

Я оскаженіло спробувала вирватися, аж поки не почула над своїм вухом знайомий голос.

 — Ліно, тихо, це я. Та заспокойся, не брикайся так! 

Я нарешті повернула голову і зустрілася поглядом з Максом. Бо це саме він мене зупинив. Вони з цим Юрою заодно?

— Відпусти мене, бо я буду кричати! — вигукнула я.

Він відразу ж опустив руки. Стояв і дивився на мене вражено.  Так, видок у мене був ще той. Розпатлана, напівроздягнена, ще й до того вся вкрита кров'ю, що цібеніла з глибоких подряпин.

— Що, побачення виявилося трохи невдалим?  — іронічно запитав він.

І тут мої нерви не витримали. Я сіла на траву, затулила обличчя руками і заридала, як несамовита.

 — Ліно, все добре, — Макс присів поруч і обійняв мене. Я сховала обличчя у нього на плечі і від сорому готова була крізь землю провалитися.

— Я думала, що це мій чоловік, — сказала так тихо, що сама себе ледве чула.

— Де він? — Макс піднявся на ноги і підвів мене. — Зараз я з ним побалакаю, почекай тут.

— Ні,  — я вчепилася за його руку. — Будь ласка, не кидай мене. Я боюся! Він хотів мене вбити! 

 — Тоді підемо разом. Та не плач, все вже добре. Ти чуєш мене?

Він зняв із себе футболку і натягнув на мене. Вона була велика і, мабуть, я мала смішний вигляд. Але чомусь відчула себе спокійніше. Навіть спромоглася коротко розповісти про все, що зі мною трапилося, поки ми подолали зворотній шлях до тієї злощасної клумби.

Але коли ми вийшли на оглядовий майданчик, звідки до місця, де Юра на мене напав, було рукою подати, там уже нікого не застали. Тільки на траві валялася моя сумка, з якої висипався увесь мотлох, а трохи далі  білим вітрилом розвівалася на колючках троянд блузка.

Я присіла на траву й заходилася похапцем збирати свої речі. Руки тремтіли, зуб на зуб не попадав.... 

— Ходімо, я відвезу тебе додому, — сказав Макс. — Він, мабуть, уже далеко звідси…

Я встала, притискаючи до себе сумку, підхопила блузку. Треба було повернути йому футболку, але для того я мала знову стояти перед ним в одній білизні, тому не наважилася цього зробити.

— Чекай, — я подивилася на Макса ( роздягнутий по пояс, він мав дуже привабливий вигляд, але, як ви самі розумієте, зараз мені було зовсім не до того).— Може, ти мені скажеш зразу, якого біса ти сам тут опинився?