Читати книгу - "Відтепер я – твій меч, Гжендович"

— Я й сумую, але думки мої світлі, — спокійно відповів Садар.

— Ким він був для тебе? Не можна ж не помітити, як дивно ти ставився до нього.

- Вчителем, наставником. Він був прикладом, я захоплювався ним. Спочатку сердився, як дитина. Намагався робити все наперекір. Та інакше й не вийшло б, зіткнулися інтереси, — знизав плечима правитель. Він говорив рівно, і все ж таки з легким сумом.

- А що тепер?

— Тепер він залишив мені мрію. Не знаю лише, чи вдасться таке.

— Але якщо ти, хм, вибач, пане… якщо ти віддаєш перевагу чоловікам, то чому Азіт залишився поза увагою? — продовжив Лармініз, залишившись із королем наодинці.

— Ти помиляєшся, Кирит не був для мене чоловіком. Це інше. Він символ, захоплення.

- Але що тоді Азіт?

— Цей… вірний пес, котрий іноді кусає руку. Напевно, мені не дано прощати, — Садар повернувся спиною до жерця, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Йому лишилася пам'ять. А ще несподівана примха Кирита, який вирішив таємно вінчати Азіта та Садара, — сережки у лівому вусі. Чи хтось помітив, що у короля тепер їх дві? Одна за Раніку. Одна - Азіту. Чи то примха на жерця знайшла, чи задумав чогось знову, але правителю Сидерима нічого не залишалося, як погодитися на морганатичний шлюб з воєводою. Кирит виглядав дуже задоволеним, провівши церемонію. У чомусь таємний зміст подібного бажання, Садар не питав. Він мовчки скорився. І багато вечорів ще провів із Киритом, вислуховуючи мрії та думки старця. Королю подобалися розмови з жерцем, здавалося, це єдине, заради чого він охоче відсунув папери, покидаючи кабінет. Кирит вважав за краще альтанки в саду, прогулянки алеями. Він ніби намагався надихатись повітрям столиці, передчуваючи, що шлях його завершиться незабаром. І щедро приділяв увагу учневі, якого не вибирав,

Після відбуття жерців із тілом Наставника життя у палаці почало поступово повертатися в колишнє русло. Наче й не сталося нічого. Тиша. І в серці Садара така сама тиша. Хоча, скоріше, зосередженість. Короля турбували вести із півночі. Рагард збирав військо, стягував до північних кордонів, залишаючись майже беззахисним перед Сидеримом. І не схоже, що така довіра прокинулась в імператорі, що відкриває південні кордони. Швидше, змушений, поставлений перед необхідністю набагато більшою небезпекою, ніж страх перед віроломством Садара. Однак звісток, які говорять до ладу, що ж трапилося з північною імперією не приходило. Правитель Сидеріма зайняв вичікувальну позицію, не поспішаючи передбачати події. Проте десь тлом у думці закралася тривога.

Тим часом життя приносило із собою звичайний розпорядок днів. Садару так само неохоче доводилося відволікатися від роботи для участі в бенкетах, які чим ближче до зими, тим частіше йшли. Аристократи зачастили з візитами до королівського палацу, та й посланці провінцій не проходили повз. Нехай не бенкет, але великий обід доводилося все частіше влаштовувати. Чи не відкрутитися, не відкрутитися. Та й Раніка бурчить, мовляв, взагалі нелюдимим став Садар. І не сказати їй, як турбує короля, що відбувається на півночі. Доводиться терпіти, одягати привітну усмішку та зустрічати послів.

- Вам треба обов'язково спробувати, пане, - Лаїна підсунула кубок до короля. Садар принюхався до напою. Пахло дивно. Старовинне тонке вино, напевно, із запасників самого імператора Рагарда. Гріх не скуштуватиме такий нектар. І все одно, що Раніка лаятиметься. І чого тільки в'їлася за пияцтво в останні дні? Хоча, може, так лише здається? Не схильна королева до такої поведінки. А ось зараз орлицею дивиться, поглядом докоряє, як дитину малого. Не встиг Садар схаменутися — вже змінила кубок. І що з нею зробиш? Ще й вип'є, щоб дружину не дісталося.

Король не помітив, як Лаїна обмерла, побачивши кубок у руці Раніки. Помітив Лармініз, рвонувся:

- Королева!

І не встиг. Вона відпила ковток, усміхнулася, збираючись похвалити вино. Раптом зблідла, судорожно схопилася за горло, звалившись зі стільця. Присутні в залі на мить завмерли. Ні від кого не сховалася заміна кубка. Раніше всі таємно сміялися з монарха, якому дружина не дає випити. Тільки зараз усім стало не до сміху. Не треба бути великого розуму, щоб зрозуміти — напій, призначений королю, отруєний.

- Схінін, не інакше. Паралізує, щойно потрапить у рот, — тихо промовив жрець, схилившись над Ранікою, оглядаючи мертве тіло. Тиша стала дзвінкою, натягнулася тятивою... вистріливши криком Лаїни:

- Ні! Чому вона?! Чому ти не помер? Чому та, що така добра була зі мною?!

Жінка билася в істериці. Схопивши ножа зі столу, кинулася до Садара. Всі завмерли, не рухаючись. Рука Лаїни виявилася зупинена сталевою хваткою Разящего. Жінка продовжувала кричати, обсипаючи короля прокльонами, не бачачи, як крізь сльози щось шепоче юна Ельгія, племінниця, вихованка вбивці. І тільки коли та перейшла на схлипи, почувся голос, що твердив щоразу:

— Страти… стратити… стратити!

Їй не було шкода батька кузини. Вона зірвалася, кинулася до королеви, вибухнувши риданнями. Багато років тому, коли принцесу Ельгію привезли чи не заручницею до Сідериму, Раніка стала матір'ю для дівчинки, оточивши її добротою та турботою так, що та не почувала себе тут чужою. І зараз дівчина пам'ятала, як раділа королева їй, як балувала, усміхалася. Як привчила до думки, що Ердар - її наречений, непомітно змусивши покохати спадкоємця. Ельгія, як ніхто інший, розуміла, що саме Раніка є тим осередком добра і світла, яке панує в столиці Сідеріма. І зараз принцеса кричала, обіймаючи мертве тіло. Все ще тепле, але бездихане.

Садар завмер, дивлячись перед собою. Застиг, наче скований, не може ворухнутися. Здавалося, він не бачить, як забігали придворні, як убивцю вивели із зали, відправивши до казематів до рішення суду. Не чув прокльонів Лаїни, яка звинувачує у всіх бідах, у своєму загубленому житті далеко від батьківщини, про те, що знала, на що йде, і була до цього готова, аби його знищити. Не чув, як несамовито кричить Ельгія, голосячи над мертвою королевою. Світ Садара зупинився. І навіть повітря знерухомило, більше не здіймаючи груди. Якби хтось заглянув усередину, то жахнувся б, як кровоточить вирване серце короля.

Азіт сидів під дверима королевської спальні і нікого не пропускав. Ніхто й не прагнув увійти до опочивальні, пам'ятаючи, з яким обличчям туди зайшов король. В його очах стояли сльози. Вірний пес знав, що робить пан. Ось скільки ночей після похорону Раніки, Садар вирушав у її спальню і не виходив звідти до ранку. Скорчившись на ліжку, він плакав, захлинаючись сльозами, вив, немов поранений вовк, безперестанку повторюючи ім'я королеви. Разящий розумів, що государя таким бачити не повинні. А потім знову буде ранок, король вийде зі спальні, і лише опухлі очі на посірілому змарнілому обличчі видадуть, що він знову не спав. Якби міг, то стратив би Лаїну власноруч. Звісно ж, вона зізналася. І не такі зізнавались, опинившись у казематах під палацом. Розповіла, як