Читати книгу - "Відтепер я – твій меч, Гжендович"

— Не поспішай, дівчинко. Вона не бреше, твій дід тут не до чого.

Король повністю пішов у роботу. З нагоди жалоби скасували всі прийоми – Садар нікого не хотів бачити. Навіть послів Рагарда, які прибули із запевненнями в непричетності імператора до того, що трапилося, не прийняв, залишивши це Лармініза. Жрець тільки головою хитав, не знаючи, як допомогти монархові. Зажене ж себе, зовсім змарнів, постарів, немов йому років на десять більше, ніж насправді. Проте з північним посольством прибули й інші звістки: варвари вторглися до імперії, прорвавши кордон Разючих. Багатотисячна орда зіткнулася в передгір'ях з армією Рагарда, загрузнувши у затяжній сутичці. Рагардці встигли підготуватися, прислухавшись до розвідки. По всій межі гір на перевалах точилися бої. Разючі стримували натиск, але все ж таки війську варварів вдалося подолати заслін на одному з перевалів, і вони повноводною річкою хлинули в землі Таридата.

— Нас це не стосується, моя країна втомилася воювати, — відповів Садар жерцю, коли той прийшов із новинами.

- Вважаєш, Рагарду вдасться впоратися з ордою? - поцікавився Лармініз, підсовуючи тарілку з обідом. Жрець перетворився на няньку, що воює з примхливою дитиною. Король відмовлявся їсти, посилаючись на зайнятість, відмахувався, мовляв, потім.

— Вони й раніше їх стримували. Хіба зараз хоч щось змінилося? Чи Рагард надіслав просити про допомогу? - Король підвів погляд від паперів. В очах застигла байдужість.

— Здається, раніше варвари не приходили такою ордою, а стримувати їхні малі загони не мало складності, — жрець не знав, як розворушити государя, але дуже до цього прагнув.

— Я не полезу в цю бійню сам. Попросять допомоги — подумаю, — Садар повернувся до листів.

— Є ще Командор, — використав останню зброю Верховний, нагадуючи, з якою умовою власне він став жерцем Сідеріма.

— Якщо Його Святість звільнить, я піду. Але не раніше. Йди вже, тобі, напевно, є чим зайнятися, — у голосі короля прозирало роздратування.

— Ну, хоч щось, — зітхнув Лармініз, подумки радіючи хоч такій реакції. Треба ж якось повертати цього мерця до життя. Нехай хоч розсердиться.

До Білого Тижня несподівано приїхала Даналія. Княгиня помітно постаріла за ці роки, але виглядала так само гордо і незворушно, що багато хто відчував бажання шанобливо вклонитися, побачивши суху, як тріска, випрямлену жінку. Постава у Даналії так само залишалася королівською, та й погляд не поступався. Навіть посуворів ще більше, немов роки загартували жінку, викувавши зі сталі. Так і йшла вона коридорами сидеримського палацу, поглядом змітаючи всіх зі свого шляху. Перед нею розступалися не менш шанобливо, ніж перед Наставником чи королем. Потрапити в немилість до пані Нешуа ніхто не хотів.

— Так і сидітимеш і киснеш? — Даналія увірвалася до кабінету Садара без стуку, самостійно відчинивши стулки дверей.

— Ваша Величність… — уїдливо наголосив король, нагадуючи, що вона забула додати титул.

— Так ось, Ваша Величність, довго зібрався так сидіти? — у голосі княгині виявилося не менше отрути. — Чи вважаєш, що тремтітиму перед тобою? Мені все одно, зійшли, страти, я вже пожила, можу і на спокій. Але тобі не дозволю ховати себе живцем!

Непомітно, з кожним словом, що вимовляє Даналія, повітря в кабінеті розжарювалося, починало потріскувати розрядами блискавок. Із Садаром так ніхто не говорив. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися, схрестилися… король уже був готовий розлютитися, поставити піддану на місце, але… зірвався з місця, вчепився в плечі княгині, і вибухнув глухими риданнями на її грудях.

- Ось так то краще. Поплач, хлопчику. Не можна тримати в собі, не можна ховатися по кутках. Вважаєш, я не знаю, як ти ночуєш? — стара жінка гладила короля по волоссю, заспокоюючи, як дитину.

Сідерім, рік 2590

Накази розліталися з неможливою швидкістю. Садар скликав велику пораду, якої не було з часу суду над Лаїною. Король ожив, трохи просвітлів обличчям. Схоже, нарешті виспався і увійшов до нормального режиму. Лармініз так само гасав за ним нянькою, але апетит повернувся до государя, хоча, як і раніше, вважав за краще спочатку думати про справи, а вже потім про тіло. Але так було й раніше, до смерті Раніки.

— Ох, слава Тариду, повернувся государ, — полегшено промовив жрець, покидаючи кабінет Садара.

— Іноді варто пам'ятати, що він теж людина, — сказала Даналія, зіткнувшись із Лармінізом у дверях.

Княгиня не поспішала повернутися до Смирнісу, вперто наполягаючи на своїй участі у раді. Її натиску виявилося неможливо протистояти. Садар здався, погодившись насамперед розглянути питання про вторгнення варварів у Рагард. За останніми зведеннями біля північних кордонів імперії не припинялися запеклі бої. І все ж поступово, зазнаючи втрат, імперці відступали, задкували до столиці. І це вже мало тривожити Сидерим, чия провінція стояла першою на шляху орди.

Порада була в самому розпалі. Даналія наполягала на висуванні військ у допомогу Рагарду, їй протистояли нові князі, що засіли у степах. Вони вважали, що поки ворог далеко, війна не повинна стосуватися Сидеріма, не знаходили за потрібне відправляти солдатів на бій, поки в тому немає більш серйозної причини. Садар відмовчувався, не втручаючись у суперечку, не виносячи свого рішення, яке ніхто не в змозі оскаржити. Однак його погляд був зацікавлений, він слухав усіх уважно, щось записував, обмірковував варіанти вирішення питання, прислухаючись одночасно до всіх. Рада була перервана раптовою появою посла-жерця. Червоний. Він наблизився до короля, не звертаючи уваги на осудливі погляди радників. На їхню думку навіть посли зобов'язані дотримуватися встановленого церемоніалу. Однак цьому, мабуть, було не до церемоній.

- А ось і відповідь, - промовив король, пробігши поглядом рядка.

- І який він? — першою схаменулась княгиня.

— Командор чекає на допомогу. Я обіцяв. Трубіть збирання.

Розділ тридцять шостий

— Але чому ж ти не береш мене з собою?

— Майбутній государ зобов'язаний насамперед уміти правити країною і лише потім махати мечем на захист. Ось і повчишся за мою відсутність, а Лармініз тобі допоможе.

— Батьку, але хіба не важливіше зараз стати на захист королівства?

— Найважливіше захистити його зсередини, у цьому твоє завдання, принце Ердаре.

Вісті з півночі насторожували вже не лише короля. Варвари наблизилися до столиці північної імперії, розпочавши облогу. Садар занепокоївся, що не встигне вчасно, докоряв собі за наївність і бездіяльність, за те, що не надав значення вторгненню. За час