Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Спаси біг! — розчулилася і ледве стримала себе, аби не виказати тої розчуленості аж надто. — Я рада, що терхан такий прихильний до нас. За ту його прихильність люд дулібський воздасть сторицею.

Коли пішов із теремка, повеліла челяді готувати для неї виїзд. І з Лілейкою була несподівано жвава та потішена.

— Чула? — об’явилася зненацька і винагородила доньку сяєвом виду свого. — Терхан Форисин кличе нас до себе. Хоче, аби оглянули новий терем та порадили, як ліпше обставити його. Зодягни, доню, це, — підійшла й показала на вбрання та, тут-таки передумавши, додала: — Ба ні, це. В гостину ж ідемо.

Лілейка і вірила, і не вірила тому, що чула.

— То це вже обри підуть із нашого дитинця?

— Ано. Свій острог і свої оселі мають.

— Як-то добре буде, матінко, — раділа Лілейка і квітнула з тої радості.

Даная ладна була погодитися, та завважила в доньчиних речах, надто в їхнім тонусі, щось утаємничене і стрималася.

— Чому так думаєш?

— Ніби не бачили й не відаєте. Завериженою почувала я себе при обрах, геть із терема не могла вийти.

— Дозволяли собі лихе щось?

— Дозволяти не дозволяли, а лихі наміри були в них.

Помовчала, чуючи себе до краю остудженою, і вже потім сказала:

— Тепер вільготніше буде. Наберися терпцю і витримай ці кілька днів. Виберуться обри — запремося в дитинці і всім небажаним скажемо: зась.

Донька скорилася волі матері. І одяглася — не барилася, і одягла те, що хотіла. А проте, коли настав час їхати, спинилася на порозі і запитала:

— Може, матуся сама поїхала б на оглядини?

— З нами буде посадник. Чого боятися?

— Та посадника ж найбільше й боюся.

Даная і руки опустила. Отак?

— Я пообіцяла йому, доню моя. Може погано подумати про нас, коли не підеш. Да ти не бійся, — збадьорилась. — Я ж поруч буду, а доки я є, нічого з тобою не станеться.

Доки спускалася з горішньої кліті та виходила з терема, здавалося, взяла себе в руки, зможе говорити з посадником і не виказати бентеги, що нуртує в ній. А проте, коли вийшла та побачила: Форисин поспішає підігнати до теремка свого повоза, мало не йойкнула з ляку: донька не помиляється, їй є чого лякатися обрів і передусім наймогутнішого серед них — каганового тудуна.

— Прошу княгиню, прошу й княжну сідати в мого повоза, — не помічав чи не хотів помічати обрин Данаїної бентеги.

— Я повеліла вже челяді запрягти коней у свій повоз.

— Пусте, розпряжуть. Укупі веселіше буде правитись.

Що мала робити? Відмовлятися? А що казатиме, відмовляючись?

Чула, геть маліє на силі, а глянула на Лілейку — і зовсім не по собі стало. Донька її, на лихо собі, перебуває в тих літах, коли ліпота і знада жіноча розпускаються найпишнішим цвітом. У тім на багатьох пересвідчилася і на собі також. Ходила в дівках — довгою лозиною видавалася, худою й костистою. Народила Мезаміра — дещо набрала в тілі і розквітнула, а все ж не так, як тоді, коли брала по кількох літах злюб із Келагастом. Усі, хто зрів її на воседлі, заглядалися і німіли з дива, а декотрі й уголос казали: «Най ліпота твоя, доню, буде запорукою щастя у злюбі цім, на добро бранім». Нещиро бажали, мабуть, а то й гірше: казали одне, а думали інше. Бо не мала вона щастя за Келагастом. Ані найменшого! Як відштовхнув від себе тоді ще, коли прийшли і сказали, де і з ким ділить її муж злюбні ночі, то більше уже й не поверталася до нього. Ото тільки й пам’яті, що Лілейка. Така мила, така ліпотна доня в неї, а щастя, з усього видно, матиме те, що й мама. Коли не гірше. Через ліпоту свою та ще через бажання мати достойного своєї ліпоти мужа пізно взяла злюб та й у злюбі не натішилася з ладом. Одне, не мала діток, чотири літа прожила із сотником, а не звідала, яка то радість і яке щастя — материнство, а друге, пішов її муж на обрів купно з нетямковитим князем та й поліг десь, в усякім разі, до Лілейки не повернувся. Може, варто було послухатися Мезаміра й послати Лілейку з ним? Усі кажуть: таки варто було послати, а їй про те й подумати страшно. То ж не просто собі в мандри пішла б — на вигнання, в чужі краї, між чужий люд. Чого зажила б там? Кому потрібна така, хай і княжна, все ж вдова-вигнанка?

«А чого заживе тут? — вигулькнула зненацька думка. — Лілейка ж недвозначно сказала: посадника найбільше й страшно. Перуне всемогутній! Ладо ласкава! Одведіть і заступіть! Цього тільки й бракувало мені яко княгині — поєднати доньку з обрином. Ано, цього тільки й бракувало!»

Зиркає на один бік вулиці, затим на другий і вбирає голову в плечі, така, що й крізь землю провалилася б, коли б була поруч прірва. Боги світлі та боги ясні! Люд дулібський зупиняється, загледівши її і її доню в одному повозі з тудуном, і ширить, дивуючись, очі. Навіть тоді, як розминається з ним, не перестає переслідувати допитливим поглядом.

«Що я наробила? — німіє Даная. — Роди дулібські не тільки зречуться, прокленуть мене. Скажуть, це таке її заступництво? Це для того залишалася княгиня у Волині, щоб роз’їжджати з супостатом нашим у однім повозі? А що ж буде, коли підуть по їхніх куштах мої вої і братимуть для обрів ту страшну щорічну половину? Хто з них повірить, що княгиня робить те заради їхнього ж блага: аби обри брали не більше, ніж належить, аби не глумилися, беручи? Бігме, ніхто не повірить, тим паче коли ті, що братимуть, змушені будуть вдаватися до сили, а отже і до ґвалту».

Як добре, що путь до нових забудов не така вже й далека і що Форисин більше з Лілейкою гомонить, аніж із нею, княгинею. Мабуть, не приховала б того, що нуртувало в грудях і било в лице пекучим соромом. Отак довіритися якомусь обринові. Отак сплохувати в стосунках із ним, а паче всього