Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Кочагира розбирала лють.

«Вилупок савірський, — пригадав Дандалові його матір, полонянку з погромленого в свій час сусіднього племені. — Справді мудро, як горланять терхани, розмислив чи всього лиш розгадав мої далекосяжні наміри і стає на путі тим намірам? Ну, стривай же», — пригрозив подумки, а вголос сказав:

— Наші оджаки не брали участі в поході на антів і тому не мають того полону, що всі. Чим живитимемося, із чого житимемо?

— А з чого всі живуть? Отари овець, череди корів, табуни коней маєте?

— Ну, маємо, хоча й не всі і не обов’язково череди та табуни.

— Ото з того й живіть. Буде нагода, пошлемо ваші оджаки на промисел, а поки що вдовольняйтеся тим, що маєте. До франків же іти не дозволяю. Не забувайте, ще вітець наш підписав із ними ряд на мир і злагоду. Яка є потреба порушувати його?

XI

Літо видалося незвично прохолодним і нудотним — ішли часті дощі з грозами. Такі часті, що навіть княгиня Даная, якій донедавна байдуже було, що діється на землі і в небі, стривожилася врешті і вдалася до челяді:

— На добре це чи на зле?

— Більше на зле, достойна, аніж на добре. Для худоби і паша є, і сіно буде. Та чи дадуть ці дощі вихопити з поля те, що вродила нива?

— Оце й мене тривожить. Покличте воєводу.

Виштак чемно вислухав її, а проте визнав за потрібне заперечити.

— У нас же є тепер люди, на яких покладено повинність збирати данину. Най вони й поцікавляться, чи буде що збирати. Княгиня всієї Дулібії все одно не об’їде.

— А всієї Дулібії й не треба об’їздити. Най побувають бодай десь, аби знати, як там і що.

— Так і скажу мужам.

Посланці стольного города недовго їздили по окольних весях та городищах. І вісті з околій були не такі вже й печальні: общини вихоплюють у негоди те, що вродило на нивах, біда лиш, що вродило нерясно.

— Питали, на скільки менше зберуть, коли рівняти з попереднім чи аж попереднім літом?

— Питали. Старійшини сказали: рано ще міряти, однак є такі гадки, коли половину позаторішнього зберуть, то добре. Не всі поля були засіяні, і що найгірше зашкодило — дощі більше бур’ян гнали на ниві, аніж сприяли набиратися сили зерну.

«Я недаремно тривожилася, — сумно подумала Даная. — Сутужно буде нам домовитися з обрами. А не домовимося — знову пагуба вломиться в оселі дубілів. І все ж ліпше буде, коли самі збиратимемо данину. На цьому стояла й буду стояти».

До того далеко ще було. Знала: збіжжя лише збирають на ниві та звозять до овинів[89], можливо, й сушать перед тим, як скласти. Потім треба буде зорати убрану ниву, засіяти тим, що дадуть перші спроби веректи[90]. А вже по сівбі піде веректа, по веректі настане час іти й правити правеж[91]. Ано, до того далеко. І все ж мусить зараз уже шукати нагоду зустрітися з Форисином та повести річ про недорід. Хай знає, що візьме у дулібів не все, що міг би взяти.

«А може, йому слід показати сьогорічний урожай на пні? Леле, як я не додумалася до цього. Маю негайно йти і порадити: най виїде і на власні очі побачить, яка сьогодні нива».

— Нескошеного збіжжя на нивах багато ще? — покликала тих, що били по околіях.

— Не так щоб, одначе є.

— Мужі можуть, показати неподалік від Волина одну-другу ниву, де вродило кепсько?

— Чом ні, покажемо.

— То будьте готові, я незабаром покличу.

Знала, зараз Форисина немає в острозі, дуже можливо, що до вечора й не повернеться вже. Отож підстереже завтра. А вже як підстереже, не зволікатиме і не церемонитиметься, підійде і скаже: «Оскільки ми купно маємо дбати про закон і благодать на цій землі, чи не вважаєш, тудуне, за потрібне зійтися й порадитись?» Не повинен відмовити. Якийсь він не такий став, як був. І вої його, терхани, не такі. Після того, як поговорила з ним яко привідцею раз, затим і вдруге, не став похвалятися: «Вої мої взяли вас на меч і сулицю, що повелівають, те й робіть». Схоже, що узяв на карб княгинині бесіди. Коли так, і за цим разом має послухатись, діло ж бо радитиме.

І челяді звеліла стежити за тудуном та звідомити її, коли повернеться, і сама не раз ставала перед вікном, наглядала, а таки не завважила, коли повернувся він. Либонь, пізно об’явився в дитинці. А наступного дня не встигла зібрати звіди, є вже Форисин чи немає, як він сам завітав до неї в теремок.

Був на диво збадьорений, ба навіть не по-мужньому веселий.

— Знаю, — сказав, усівшись, — я добряче набрид княгині своєю присутністю в дитинці, по суті в її господі. Прийшов сказати: скоро піду. Здателі завершили вже роботу в моїй оселі. Чи княгиня не була б така ласкава заглянути туди та порадити, що слід зробити ще там перед тим, як селитися.

— Чом ні ? — радо відгукнулася.— Хто ж ліпше за мене може порадити тудунові? Охоче піду й гляну на твою оселю, скажу, що там гоже, чого недостає.

— То хай княгиня й доньку прихопить з собою, Лілею. Волію, аби й вона сказала своє слово.

— Лілейку то й Лілейку, — осміхнулася і, збадьорившись, додала: —А в мене теж є прохання.

— Я слухаю княгиню.

— Дійшли вісті з околій, що згуба, якої зазнали ми на боролищах, зробила убогою і нашу ниву. Погано зорана вона була на політті і тому забуяла тепер бур’янами, а не житом та дикушею[92]. На лихо й дощі зачастили, дали бур’янам буєсть. Хочу показати тобі, достойний, наші ниви, аби бачив і не був подивований опісля, коли дійде до збирання данини і поселяни скажуть: був недорід, взяли тільки половину того, що могли взяти.

— Я бував, княгине, по околіях і, яке нині поле, теж бачив. Цілком згоден з тобою: не візьмемо ми з нього те, що хотіли б узяти.

— То як же буде? Що скажуть тобі в Паннонії, коли не даси того, чого ждуть від тебе?

— А те й скажу, що є: хай підождуть. Були січі