Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Гроші будуть, Раде. Накинь пені, якщо хочеш. Щойно я розгребу оте інше лайно, ми повернемося до справи, як завжди. Це абсолютно тимчасово.

Знову нічого. Тиша вже починала тоненько співати смертельну пісню зачепленого й натягнутого дроту. Я подивився вдалечінь через Обшир, ніби міг роздивитися його там і зазирнути в очі.

— Він би тебе дістав, — прямо вивалив я. — Ти це знаєш.

Тиша побула ще мить, а тоді урвалася. Шегешварів голос бринів од удаваної бадьорої бурхливості.

— Про що ти говориш, Таку?

— Ти сам знаєш. Наш друг, що збував мет, колись дуже давно. Ти побіг слідом за рештою, Раде, але з твоєю ногою ти б нізащо не втік. Якби мене між вами не було, він би тебе дістав. Ти це знаєш. Усі розбіглися, а я лишився.

Я почув, як він видихнув по той бік, ніби щось розмоталося.

— Значить, — сказав він, — пеня. Скажімо, тридцять відсотків.

— Звучить прийнятно, — збрехав я за нас обох.

— Так. Але я думаю, що твою попередню партію доведеться викинути з меню. Чого б тобі не приїхати сюди та не сказати своє традиційне прощальне слово, а ми обговоримо умови рефінансування?

— Не можу, Раде. Я ж казав, що я тут проскоком. За годину знову чухну. Зможу повернутись аж за тиждень чи й більше.

— Тоді, — я аж бачив, як він знизав плечима. — Ти не скажеш свого прощального слова. Не подумав би, що ти б хотів би таке пропустити.

— Я й не хотів би, — це було покарання, ще одна пеня зверху моїх добровільних тридцяти відсотків. Шегешвар мене прорахував — це ключова навичка в організованій злочинності, а він у своєму ділі був мастак. Кошутські гайдуки, може, й не мали характеру й витонченості північнішої якудзи, але загалом це та сама гра. Коли заробляєш вимаганням, то мусиш добре знати, як припекти людині. А як припекти Такеші Ковачу, було написано через усе моє минуле кривавими літерами. Навряд чи довелось би над цим довго думати.

— Тоді приходь, — тепло сказав він. — Вип’ємо разом, може, навіть, сходимо до Ватанабе на згадку про те, скільки часу спливло. І скільки саке спливло, хе-хе. Люльку візьмемо. Я хочу подивитися тобі в очі, друже. Хочу знати, що ти не змінився.

Обличчя Ласло, нізвідки.

Я довіряю тобі, Мікі. Придивися за нею.

Я глянув туди, де Сьюзі Петковськи вже опускала капот на турбіні.

— Вибач, Раде. Справа надто важлива, щоб бавитися. Якщо хочеш мати рибу, пришли когось до внутрішньої гавані. Чартерний термінал, сьомий причал. Я пробуду тут годину.

— Ніякого, значить, прощального слова?

Я скривився.

— Ні. Часу нема.

Він хвильку помовчав.

— Я думаю, — нарешті мовив він, — що дуже хотів би зараз бачити твої очі, Такеші Ковачу. Мабуть, я приїду сам.

— Аякже. Було б добре зустрітися. Тільки встигни за годину.

Він завершив розмову. Я стиснув зуби й гупнув кулаком об сусідній ящик.

— Чорт. Чорт.

Придивися за нею. Дбай про її безпеку.

Так, так. Добре.

Я довіряю тобі, Мікі.

Та я почув тебе, трясця.

Дзвінок.

Якусь хвильку я тримав щойно використаний телефон біля вуха, наче йолоп.

Тоді до мене дійшло, що звук долинав з розкритого пакунка поруч мене. Я нахилився й витяг три чи чотири телефони, перш ніж знайшов той, в якого горів екран. Цей я вже використовував, на ньому була зірвана пломба.

— Га?

Нічого. Зв’язок встановився, але звуку на лінії не було. Навіть статики. Мені в вухо лилася абсолютна чорна тиша.

— Агов?

І хтось прошепотів із темряви, ледь-ледь гучніше за напругу, яку я відчував під час попереднього дзвінка.

Скоріше

А тоді знову тільки тиша.

Я опустив телефон і глипнув на нього.

В Текітомурі я дзвонив тричі, використавши три телефони з пакунка. Я балакав з Ласло, Ярославом та Ісою. Щойно міг дзвонити будь-який із цих трьох апаратів. Щоб знати напевне, мені треба було лиш перевірити, кому і з якого я дзвонив.

Але не обов’язково.

Шепіт із темної тиші. Голос через незміриму відстань.

Скоріше

Я знав, чий то був телефон.

І хто мене викликав.

Розділ двадцять другий

Шегешвар тримав своє слово. За сорок хвилин по завершенні розмови кричущий червоно-чорний з відкритим верхом спортивний глісер із завиванням примчав з Обширу до гавані на незаконній швидкості. На пристані всі повивертали голови, щоб подивитися, як він прибуває. Таке судно з морського боку Новопешта без зайвих питань нарвалось би на миттєвий перехопний сигнал від Портової адміністрації й ганебно заглушені двигуни далеко від берега. Не знаю, чи внутрішня гавань була гірше оснащена, чи Шегешвар встановив у своїй мажорській іграшці дорогий протизахватний софт, а чи банди Трав’яного Обширу просто мали Портову адміністрацію в своїй кишені — в будь-якому разі, обширмобіль не заглох. Натомість він круто повернув, піднявши вгору бризки, а тоді помчав прямо до проміжку між причалами номер шість і сім. За десяток метрів від них він вимкнув двигуни й просунувся на інерції. Шегешвар, який був за кермом, помітив мене. Я кивнув і підняв руку. Він помахав у відповідь.

Я зітхнув.

Ці справи між нами тягнуться через цілі десятиліття, але вони не схожі на бризки, які вибив з води Радул Шегешвар, прибувши до гавані. Вони не падають назад без сліду, а натомість висять у повітрі, як піднята пилюка за Шарійським пустельним катером, і якщо розвернутися й поїхати у власне минуле, то можна добряче нею закашлятися.

— Здоров, Ковачу!

Вигук той був радісний і по-злому гучний. Шегешвар підвівся в рубці, не відпускаючи керма. Широкі, як крила мартина, окуляри прикривали його очі від сонця й свідомо заперечували міллспортську моду на ультратехнологічні лінзи завширшки з палець. Його торс огортала тонка, мов папір, вручну доведена райдужна куртка зі шкіри болотяної пантери. Він знову помахав і вискалився. Причальний трос вистрілив із носа човна з металічним деньком. Він розмотувався за гарпуном, не сумісним із будь-яким гніздом уздовж пристані, і той гарпун увігнався у вічнобетон на пів метра нижче від місця, де я стояв. Глісер підтягнувся до берега, і Шегешвар вискочив з рубки на носа і став там, дивлячись на мене вгору.

— Прокричи моє ім’я ще кілька разів, — спокійно попросив його я. — На випадок, якщо хтось не почув за першим разом.

— Ой-ой, — він нахилив голову й широко розвів підняті руки, просячи пробачити його жестом, в який ніхто б усе одно не повірив. Він ще сердився на мене. — Пробач мою щиру та