Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

Я чіпляюся руками за його плечі, притискаю до себе. Тіло пливе від його наполегливих ласк і міцних рук, що стискають мене. Халат тріщить по швах.

Верхній одяг Зимнєва летить на підлогу.

Мене різко розвертають і впирають обличчям в стіну. Я ледве встигаю виставити руки. Чоловіча долоня хазяйновито пірнає у виріз халата. Стискає груди, зачіпає сосок, і той в одну мить стає кам’яним.

Дзенькає пряжка ременя, брязчить ширінька.

Мою білизну злегка приспускають. Гаряча плоть притискається до вологих складок.

Вигинаюся, бажаючи застогнати, але пам’ятаю про племінника в іншій кімнаті. Не можна. Він тільки заснув.

Рука накриває мій рот. Гаряче дихання обпалює вухо. І в цю мить у мене входять. Задоволення вибухає в мені. Трохи боляче, що так відразу й жорстко. Але він у мені, і це головне. Зимнєв завмирає, а потім злегка виходить.

Тягнуся за ним, але він сам подається назустріч. Так грубо, жорстко і владно одночасно. Хочеться кричати, але мені вдається лише вкусити його за пальці, які все ще закривають мій рот.

Його рухи грубі. Стискаю його зсередини й миттю розслабляюся. Очі застеляють сльози. Мене ніби відключає від цього світу. Майже осідаю на ватяних ногах, відчуваючи кожною клітинкою свого тіла як розпливається задоволення.

— Вижени свого мужика, — хрипить Зимнєв мені на вухо. — Або я його сам вижену.

— Що? — здивовано кліпаю. — Якого мужика?

Мозок ще знаходиться десь у космосі від отриманого задоволення, яке хвилями розходиться тілом.

Зимнєв відхиляється від мене.

— Ти ж казала, що не одна вдома.

— Ах, так, — розвертаюся до нього.

Ноги гудуть, тому доводиться обпертися об стіну. Вадим напружений. Ось-ось зірветься. Подаюся вперед і обіймаю його. Думаю, що він відштовхне, але ні, він стискає мене в обіймах.

— Мого чоловіка не можна випроваджувати на вулицю.

— Це ще чому? — хмуриться Вадим. — Я сам його випроваджу. Тим паче я хочу продовження.

Він починає рухатися всередину квартири, стискаючи мене.

— Ні. Він занадто молодий.

Рука Зимнєва зависає над ручкою у вітальню.

— Соне? — він пильно дивиться на мене. — Ти з ним, тому що він молодший, ніж я?

Це все, що його хвилює?

— Вадиме, — я ледь стримую усмішку. — Роззуйте… зуйся. Мій племінник уже спить.

Бос напружується, з недовірою дивлячись на мене.

— Племінник?

— Ну, так, мій чоловік, — пояснюю.

Погляд у нього такий, ніби зараз він розвернеться й піде. Ох, даремно я так.

— Просто сестра попросила з ним посидіти сьогодні, — колупаю ґудзик на його сорочці.

Жах якийсь. Он вже встиг застебнутися й заправитися, а я тільки труси змогла підтягнути.

І не можна його зараз відпускати. Він же до мене прийшов, хотів щось.

— Племінник? — примружується він.

— Так, — киваю і притискаюся до нього.

Так добре в його обіймах і так приємно, що мене приревнували. Хоч до племінника.

— Ти ж залишишся? Я чай наллю, — продовжую ласкавим голосом.

— Гаразд. Залишаюся, — відповідає він.

— Добре. Можеш на диван сісти, — я відходжу від нього й відчиняю двері до вітальні.

Треба ж. Зимнєв у моїй квартирі. Ага, враховуючи, скільки разів я в нього залишалася…

Наливаю воду в електричний чайник і вмикаю його.

Чути несамовитий крик. Я мало не підстрибую на місці.

Вискакую з кухні, лину до вітальні.

Відчиняю двері. Зимнєв задумливо дивиться на диван. Обличчя викривлене. В одній руці солдатик, іншою він тре дупу. Ясно, дехто сів на іграшки. Так, після Єгорки диван — мінне поле.

І в цю ж мить лунає дитячий плач.