Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Ну а ти… ти вільна? - Нарешті зволив запитати прямо хлопець.

Я зупинилася, зігнулася, уперши руки в коліна, намагаючись відновити подих.

- Ні, Михайло. Я не вільна. - Похитала головою, зробила ще пару глибоких вдихів і випросталась. Настрою бігати більше не було, і я махнула рукою. - Гаразд, піду я, мені на сьогодні вистачить.

Розвернувшись, я швидким кроком попрямувала у бік будинку, розраховуючи, нарешті позбавитися від зазнайки-Михайла, але він чомусь поперся слідом за мною.

- А наступної суботи? - Не здавався хлопець.

– Ні. – відмахнулася я.

- Ну, а через суботу? – наполягав набридливий Мишко.

Дійшовши до під'їзду, я зупинилася, обернулася і подивилася на хлопця.

- Ні, Михайло. Я не вільна… Слухай… не старайся, я не твоя цільова аудиторія, розумієш? - З твердістю в голосі і все сильніше наростаючим роздратуванням на наполегливого хлопця, заявила я.

Той ляснув очима, злегка розгубившись - схоже йому ніколи не відмовляли, почухав потилицю. А потім мій погляд привернув рух праворуч.

Я повернула голову, побачила знайому постать, що швидко переміщалася в наш бік, і по хребцю миттю побігло тремтіння. Наче хтось мазнув по ньому холодним мокрим пензлем.

Чомусь різко відступила на крок назад - подалі від Михайла, і напружилася всім тілом.

Він був ще далеко, але, судячи з ходи і лінії плечей, надзвичайно злий. Я відмерла, різко повернулася до набридливого блондина, торкнула хлопця за лікоть.

- Тобі пора. - промовила квапливо, злегка підштовхуючи його.

Мишко звів брови на переніссі, незрозуміло моргнув, потім обернувся назад, простеживши за моїм поглядом.

  Побачив Ваню, який з кожним кроком, що наближав його до нас, здається, сатанів ще більше.

- А-а, я зрозумів. - Протягнув нарешті блондин. Потім усміхнувся, намагаючись виглядати незворушним і махнув рукою. – Все зрозумів – третій зайвий. Ну.. то не заважатиму.

І, повернувшись, пішов назад у бік парку.

Я нервово вдихнула і зробила крок на зустріч шаленому вихору. Точно стрибнула в саме пекло.

Я не знала, що з ним відбувалося, але мені було не по собі. Все всередині тремтіло, хвилювалося, загорталося тугими болючими вузлами чи то страху, чи то передчуття.

Ваня підійшов і зупинився за крок від мене так різко, що руде волосся впало на лоб, і врізався в мене спопелюючим поглядом.

Я проковтнула пересохле горло. Випросталася, щоб не видати свого занепокоєння.

- Все нормально? – обережно запитала я. Язик чомусь ледве повертався в роті, а голос тремтів так, ніби мене трясли за плечі.

- Авжеж, ні. – гаркнув у відповідь Ваня, і я мимоволі похитнулася від того натиску, з яким вирвалися його слова.

Та що за чорт? Що трапилося? І чого це він кричить на мене, ніби я злочин якийсь скоїла. Ніби він має право на мене кричати!

Роздратування злетіло вгору різальним стовбом іскор, і я сплеснула руками. Але сказати нічого не встигла – Ваня боляче схопив мене за передпліччя і потяг у під'їзд.

- Гей, ти що твориш?! - обурилася я, намагаючись вирватися, але сильна рука кліщем вчепилася в передпліччя. - Відпусти мене, псих! – прикрикнула я.

Ваня не звертав на мої крики уваги. Притягнув до ліфта, стукнув по кнопці кулаком, і розгорнувши до себе обличчям, уп'явся злими очима.

– Дістала. – прошипів, схиляючись до мого обличчя. – Як же ти мене дістала, - труснув мене за плечі, - зараз же збереш речі, і звалиш на всі чотири сторони! – заявив безапеляційно, твердо карбуючи слова.

Я відсахнулася. У шоці відкрила рота.

- Що? - Видихнула, витріщивши очі.

- Що чула. – гаркнув Ваня, дивлячись на мене мало не з ненавистю.

Я заморгала. Швидко, абсолютно розгублена. У мене ніби сотні голок встромило разом, і я від несподіванки просто забула, як дихати.

- Чому?.. Що я зробила? - скрикнула я, стрепенувшись, ледве утримуючи себе від того, щоб не закричати на весь під'їзд від обурення.

- А ти не розумієш? - Звузивши очі, прошипів Ваня і вштовхнув мене спиною в ліфт, що під'їхав.

Я мало не спіткнулася і насилу втрималася на ногах.

- Не розумію! – вигукнула, сплеснувши руками.

Чесне слово, зараз, як ніколи раніше, хотілося його вдарити. З усієї дурі врізати кулаком у щелепу. А потім знову заліпити ляпас. Схопити за горло та придушити на місці.

Що за чортівня? Що я зробила? Чому він на мене репетує? І чому, заради бога, він мене виганяє?!

Я дуже сильно, надто сильно, була зайнята своїми обуреннями, щоб помітити, що його злість криє в собі щось інше. Я була надто розбурхана та збуджена своєю злістю, щоб зрозуміти природу його збудженості. Природу цього гарячкового погляду…

Я вже відкрила рота, щоб прокричати йому всі ці питання, вимагати пояснень, але він раптом різко наблизився до мене. Ось він на відстані витягнутої руки, а за мить – за сантиметр від мого обличчя. І від цієї раптової близькості, щось у мені різко обривається, лякається, змушуючи відступити і упертися спиною в стінку ліфта. Втиснутися в нього, наче сподіваючись просочитися крізь пластик і метал. У горлі миттєво пересихає, коли він, підійшовши зовсім близько, упер руки в стіну по обидва боки моєї голови.