Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

— Але збіднілий і через те — з дупла, — Сірничок вишкірив у посмішці бридкі жовті зуби. — Чому ж ти такий маркітний?

— Усе одно не зрозумієш, чорте, — хлопець нетерпляче махнув рукою.

Сірничок якусь мить мовчав, схиливши набік голову, наче цікавий пес.

— Краще б ти вийшов до мене.

— На підвіконня?!

— На дах.

— Та ти, чорте, геть з глузду з’їхав.

— Вона виходила.

Толпі відчув, наче щось паскудне з багатьма ніжками пробігло йому по хребту. Зграйка чи то павуків, чи то тарганів. Вона виходила.

— Із тобою виходила? — пирхнув він незадоволено, причому, був незадоволений подвійно: по-перше, через прикрі та дурнуваті ревнощі до покруча-чорта, по-друге — що він не мав на Аделю жодних прав, а тому і права на ревнощі, вигадані чи ні.

— Та де там зі мною. Я б, може, і хотів, але не для бідного чорта такі делікатеси, як вона. Сама виходила. Я лише підглядав за нею. Вчора, в цей час вона пила на даху якусь трав’яну горілку, що відгонила полином та анісом, отак, просто з гвинта, і так це паскудно виглядало, що просто ухххх. Я вже було думав, ніби вона хоче стрибнути.

— Шкода, що не стрибнула, — буркнув Толпі, не дивлячись на диявола. — Я був у неї сьогодні, бачив. Напевне, таки б стрибнула, якби відала, чим воно все скінчиться.

Сірничок хвильку мовчав.

— Може, і так, — сказав нарешті. — А може, й ні.

— Нічого не розуміє, що я до неї говорю, — непрохані сльози уперто наверталися йому на очі. — Геть нічого. Тільки дивиться і дивиться, ніби розумно, але безтямно. Як та корова.

— Ходімо, покажу тобі, де вона сиділа.

Ну, Толпі й пішов. З підвіконня мансарди до бруківки було не надто високо, але достатньо, щоб у разі падіння скрутити собі в’язи. Толпі здивувало, що йому зовсім не лячно, що худі ноги міцно його тримають, а коліна не стукотять одне об одне. Потім вузьким парапетом — до ринви, а звідти на не таку стрімку частину даху. Досить просто підстрибнути; черепиця, нашарована, наче риб’яча луска, здавалася цілком надійною. Поміж коминами стирчав поставлений Геспером стеллоскоп, який нагадував велику бридку комаху із перебитим хребтом і лапами, що стирчали навсібіч.

Сірничок повів хлопця до одного з коминів. Якщо спертися об нього спиною, можна було зручно поставити ноги на вежичку. Кам’яниця Тифона здіймалася над сусідніми, й краєвид звідси відкривався широкий. Осіннє сонце припікало, вдаряло у голову, наче вже ніколи не мало задощити.

— Тут, — сказав чорт. — Отак, як ти зараз.

Толпі хвильку водив руками навколо. Може, брудні, закопчені черепичини були такими теплими від тіла Аделі. Може, тримали вони у собі не тепло сонця, а тепло молодої крові. Хлопець вмощувався у просторі, який ще недавно займала Аделя, і мить по миті відчував себе все впевненіше. Подумки він прикладав до себе її тіло: шкіру до шкіри, волосся до волосся. Мостився біля неї, шукаючи невидимих дрібок її присутності. Глибоко вдихнув, намагаючись вловити ніздрями слід її запаху — ледве відчутного, тонкого; але ні, нічого, міське повітря смакує пилом, димом та голубиним послідом, не можна себе навіть переконливо обдурити.

Добре було отак сидіти над містом, але глибоко всередині щось гризло і шпигало Толпі. Він неспокійно вертівся та крутився. Хоча, може, це лише нерівні черепичини муляли йому в сідниці, може, осіннє сонце надто пригрівало, й звідси був оцей неспокій, звідси — роздратованість.

Сірничок довго вдивлявся в хлопця. Обличчя його було по-котячому застигле, але він мав здогадуватися, що Толпі мордує якесь невидиме терня, тож він озвався:

— Ходімо пройдемося.

І вони пішли. Вежичками, заломами дахів, поміж коминами, наче по скелястих гірських стежках, стрімка прірва з одного боку, стрімка прірва — з другого.

Толпі не боявся. Навіщо боятися? Може, якщо він зірветься з цих кошачих стежин і скрутить собі в’язи або вдариться головою, то потрапить до тих самих дивних світів, якими блукає тепер Аделя. Унизу — вулиці, подвір’я. Привертала увагу метушня людей: Старе Місто не спало, Старе Місто вирувало, наче потривожений мурашник.

Група мешканців клубочилася біля Краківської брами, гуділа, наче бджолиний рій у вулику. Баби теркотіли, мужики лаялися, підлітки — як воно буває з підлітками — або пхалися наперед, або з руками в кишенях насмішкувато споглядали на все навколо. Подивився і Толпі. А було на що.

Натовп напирав на дідугана в мундирі, який стояв у брамі — здається, був це той самий, якого хлопець зустрів кілька ночей тому, перед пригодою із віркунами. Дідуган відмахувався від натовпу як міг, особливо від баб, які — як воно буває із бабами — пхалися наперед, репетували та гавкали на діда, наче скажені пси.

— Не пройдете! — хрипів старий. — Та ви геть подуріли, там революція й людей вбивають! Не пройдете!

— Революція! Революція! — напосілася на нього одна з баб, у смугастій спідниці, яка обтягувала великий, наче копна сіна, зад. — Та до задниці! Там наші родини!

— Дітям нема чого їсти! Не будемо ми тут гнити! — вереснула інша й хапнула діда за бороду. Діти, які не мали чого їсти — двійко товстунів у тому віці, коли над губою починає сіятися вус, — повалили його на землю та щедро надавали копняків під ребра.

Натовп лише цього й чекав, тож рушив по ньому. Дідуган зник під ногами.

Наблизившись до бар’єра, частина мотлоху відступила і завагалася — схоже, Смертюх усе ще гуляв на повну силу. Втім, інші кинулися вперед, штовхнули заґратовані ворота і вихопилися на площу по той бік.

Тільки це й бачив Толпі. Бо за мить повітря загусло, почало неприємно дзвеніти у вухах, тиснути на барабанні перетинки. Хлопець з чортом підвели голови, впевнені, що Смертюх зараз лусне і посиплеться на місто дощем скляних уламків. Але ні, нічого такого не сталося, розпромінена блакить надалі мерехтіла в небі, безкрайньому, наче море, і холодному, наче крига.

Толпі та Сірничок звернули з кошачих стежок, щоб не чути відголосу пострілів і криків людей, що волали від болю та з переляку.

* * *

Цього дня Геспер працював, немов у стані амоку. Не відзивався, очі в нього гарячково блищали, холодно і недобре, вуста мав стиснуті, наче в небіжчика через три години по смерті.

Імпрегнував сни.

Коли їх витягали зі склянок, сни набували найрізноманітніших форм: то кулясті, то багатогранні та фракталові; світлий сон випускав проміння, гостре, наче голки, чіплявся за все навколо гнучкими вусиками, мов той виноград. Темний