Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Причаєне кипіння в душах породжувало думки про помсту, про втечу, про страйк.

У квітні, либонь, за місяць до першого травня, поповзла чутка про амністію до великого пролетарського свята.

— Степане, — звернувся я до Кравчука, — як ти розумієш цю чутку?

— Її варто обмізкувати. Проте, май на увазі, що такі чутки повторюються щороку до 1 травня і до 7 листопаду вже багато років.

— Якщо так, то ти зовсім не віриш чи трохи віриш у можливість амністії?

— Трошки, зовсім трішечки вірю. А як ти гадаєш, амністія можлива? Ти недавно з волі і маєш свіже відчуття настроїв комуністичних бонз. Що воно тобі підказує?

— Я ще не обдумав чутку як слід. Погляньмо так: що змінилося в совітській дійсности за минулий рік? Що сталося незвичне, що примушувало б до амністії? Що зараз є таке, що штовхало б владу до амністії? Що екстраординарного може статися в найближчому майбутньому? На всі питання відповідаємо: нічого не сталося і нічого не станеться. Тобто перший травень буде звичайний у хронологічному ряді до першого і після першого травня. За таких обставин чутка про амністію не має логічного обґрунтування, а того схиляюсь до твого пояснення: адміністрація запустила чутку в зону для заспокоєння в’язнів та для того, щоб ми не завадили їм відсвяткувати їхнє свято.

До мене підходило багато старших і молодших в’язнів, хотіли послухати моє тлумачення чутки про амністію. Багато хто з них відходив розчарований — їм хотілося від мене, освіченого юриста, підтримки їхньої віри, а її не було. Одного разу до гурту, що мене оточував, підійшов Трохим Шинкарук, постояв трохи, послухав та й каже:

— Від цієї безбожної московської влади ви чекаєте ласки. Та не ласки треба чекати, а поборювати її. Москалі знають один аргумент — кулак, обух. Ото й треба на них гартувати обуха.

— Гучні слова! — хтось обізвався з гурту. — Скажи конкретно, що робити?

— Треба тут декому зламати роги, бо занадто вже знахабніли. Треба думати й про боротьбу на волі. Вивчали Декалог, давали клятву, а тут перетворилися на ягнят — де дух завзятої борні?!

Збройну варту здійснювали солдати МВС, що стояли з автоматами на вежах усіх чотирьох кутів прямокутної (чи квадратної) площі концтабору. Загорожа з колючого дроту відмежовувала житлову і робочу зони від вогневої смуги, яку за теплої пори року орали, і утримували голою, без жодної травиночки. Це на випадок втечі — щоб мішень-в’язень добре було видно і ніяка бадилина не заступала. За вогневою смугою стояв суцільний дерев’яний паркан метрів до п’яти заввишки, обладнаний колючим дротом. По той бік паркану повздовж нього проходив поміст, з якого кожна зміна наглядачів, заступаючи на чергування, перевіряла стан паркану, колючого дроту та сталевих дротяних сіток, що обрамлювали всю територію концтабору. Пробратися через цю багаторядну огорожу неможливо, і в’язні ламали собі голову над тим, як би ж її подолати.

Я познайомився з Кочубеєм і Андросюком. Обоє завзяті сміливі й рішучі козаки. Першим завів зі мною мову про втечу Павло Андросюк. Його аргументація була проста і зрозуміла: не варто сидіти за колючим дротом цілих п’ятнадцять років. Це вельми великий відтинок життя. Не варто нидіти, старіти й перетворюватися на старого й немічного діда в бездіяльному чеканні. За Україну необхідно боротися тепер, а не відкладати на потім.

Я подумав і відповів, що не проти і лише висловив сумнів щодо можливости самої втечі.

Наступного разу розмовляли втрьох, підключився ще й Кочубей.

— Хлопці, — кажу я до них, — я не бачу можливостей для втечі. Ви довше сидите в зоні, то, може, зрозуміли, як можна подолати огорожу, а я поки що не бачу. Розкажіть.

— Левку, ви готові на рішучий крок? — питає Кочубей.

— Готовий, — якщо побачу, що є бодай невеликі шанси втекти, а лізти просто під автомат нерозумно.

— Ми з Павлом обдумали план і розкажемо тобі, проте тільки після того, як ти даєш слово, що без нашої спільної згоди не скажеш жодного слова будь-кому в світі.

— Даю слово, що без вашої спільної згоди я нікому не скажу про планування і підготовку втечі. Отже, дайте відповідь на три питання: 1) Що робити на волі? 2) Де жити (базуватися)? 3) Як подолати загорожу й вибратися з Мордовії?

— Я впевнений, що можна дуже навіть стримати антиукраїнську діяльність терором, — каже Андросюк. — Тепер усі ці секретарі райкомів, обкомів відкрито виступають проти нашої мови, культури, проти святкувань Різдва, Великодня, Зелених свят. В українських святах та історичних місцях ставлять пам’ятники Леніну, Сталіну та іншим катам, чим оскверняють нашу українську національну душу. Їм навіть у голову не приходить, що за ці злочини супроти української нації належить відповідати. І коли б ми шльопнули якогось секретаря обкому партії після його чергової антиукраїнської акції і про це повідомили громадськість листівками, то це б відразу їх всіх насторожило, і кожен із них задумався б, чи варто ризикувати життям. Може, подумав би, краще не проводити антиукраїнської акції і не ризикувати? Терор — це велике діло, бо смерть — найсильніший аргумент. І це не важко зробити, коли підходити розсудливо і добре підготуватися. Із обкомівських владоможців охороняють помешкання тільки першого секретаря. Квартири другого й третього секретарів обкомів КПУ і секретарів райкомів КПУ не охороняють. Довідатися, де вони живуть, неважко. Не важко встановити вулиці, якими той чи той їздить до праці і з праці додому. Підготовка атентата впродовж місяця могла б забезпечити повний успіх виконання і непомітного зникнення з области і переїзд в іншу область. Якби ми зробили три атентати річно, це справило б на партбюрократію величезний вплив, а ми ж могли б робити їх значно більше, перебираючись з одного кінця України в інший.

— Знаєте, — каже Кочубей, — а може нам би вдалося наймати приміщення десь навпроти Ради Міністрів чи поруч з ЦК і відслідковувати весь штат, хто коли й куди приїжджає та від’їжджає і місце проживання великих “шишок”. Поступово можна б складати точні схеми — маршрути і тоді їх легко було б відстрілювати. Маю на увазі відстрілювати малокаліберним пістолетом, звук якого зовсім слабкий.

— Між іншим, — панове, — ви знаєте, що хоч у Совітському Союзі існує пашпортна система і всі дорослі громадяни теоретично стоять на