Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Або:

Свобода сприйняв справу не серйозніше, ніж заведено серед ділових людей, і тепер має інший клопіт. Він думав про те все не довше хвилини. Гаразд. Трапляється. Діло житейське. Секс. Його особу не обходило, що роблять ті обоє, і він не дасть загнати себе в глухий кут. Його смішило, що Ліля бачить у цьому щось більше. Але будь ласка. Це її справа. Та для Ділі як жінки це все серйозно, і, якщо він може мати слушність у тому, що стосується мене, він програє її саме тому, що надто швидко прозирнув її засліплення...

Або:

Свобода сидить у Саламанці, Plaza Mayor[27], там йому чистять черевики — йому, туристові, який на те існує у світі, щоб давати роботу вуличним чистильникам, вони знають його вже третій день, він годинами сидить за одним столиком, поглядає на годинник, нікого не чекає, але чекає, навіть не читаючи газет, навіть не помічаючи славетної архітектури, поглядає на годинник і стукає по столу монеткою, платить, підводиться і якомога повільніше йде на поштамт, уранці, опівдні та ввечері, повертається й сідає, замовляє собі хересу, курить, задивившись у простір, і просить почистити йому черевики, йому не конче сидіти в Саламанці, він однаково нічого там не бачить, він міг би бути і в Арлі чи Аґрігенті й там писати свої листи, йому однаково, він завжди показує свого паспорта в тому самому віконечку (але в цьому вже немає потреби, його тепер знають, йому вірять, що він Свобода) і марно запитує про лист, вона знає, що він у Саламанці, або в Сієні, або ще де-небудь, справді байдуже, де Свобода попросить почистити собі черевики, щоб згаяти час, аж поки відкриють поштамт; він може бути і в Бріндізі (що просто страхітливо, в Бріндізі приїздять, щоб сісти на корабель, ніхто не лишається в Бріндізі доброхіть) або в Кадісі...

Що бачить Свобода:

Чорні, сірі, білі та жовті вулиці, асфальт або бетон, розпечений асфальт, над яким здіймається марево, дрік, повороти, якими їхав уже безліч разів, кілометражні стовпи, алеї з плямистими тінями, візки з віслюками, просмолені бочки, передмістя, кораблі в гавані, народ, сигнали «стоп», злидні, залізничний насип, товарняк із морем між колесами, берег із вигинами праворуч і вигинами ліворуч, потім прямо, далі знову праворуч, ліворуч і праворуч, ліворуч, праворуч і далі, друга передача, третя передача, друга передача, автобус ззаду, курява від ваговозів ззаду, залізничний переїзд, море, кактуси, море, дрік, море, містки, села, що трапляються раз по раз, містечка, площі з пам’ятниками, блудні вогні в присмерку, дерева у світлі прожекторів, раптом запряг білих волів, очерет у світлі прожектора, море як морок, червоні вогники передньої машини, отари овець як стовпища зелених очей у світлі прожектора, руки за кермом, асфальт під місяцем, місяць над морем, кілометражні стовпи у світлі прожектора, вулиці, руки за кермом, вулиці й т. ін.

Чого Свобода не бачить:

Її обличчя.

Одного разу (так я міг би собі уявити) йому лопнула шина на відкритій ділянці, пополудень, заміна колеса під вогненним, пекучим сонцем — от не мав клопоту; він знає одразу, що Ліля до цього не причетна, але його лють, коли він дістає інструмент і ставить домкрат, спрямована проти цієї жінки, наче то вона загубила на вулиці цвях, сміх та й годі, атож, він знає про це, вся його подорож сміховинна... Я виїхав на три тижні, щоб дати вам час! Таж кажуть отак. Чому саме три тижні? Жест (уранці в бік розбитої склянки від віскі) був не позбавлений тверезої, а отже, й переконливої величі, але три тижні — це довго. Щоб дати вам час! Ліля ані відправляла його, ані затримувала, лише розгубилася, що він так поважно поставився до ситуації, серйозніше, ніж вона, а ще не без гніву, бо на спільну відпустку він ніколи не жертвував стільки часу. Казав, три або чотири тижні, а потім побачимо ясніше, казав він, буде так чи отак, сказав і поцілував її в чоло, а Ліля, що їй була не потрібна така подорож, шукала в ній іншого сенсу, розважливішого: привітала, що Свобода, звичайно такий перепрацьований, узяв собі цю відпустку. Чому Кадіс? Вона думала про Бозен або Енґаден. Навіщо так далеко? Чоловік — це чоловік, за сто десять кілометрів до Кадіса (або Бріндізі) під пекучим полудневим сонцем на ділянці, де немає жодного дерева, коли Свобода, вкрившись потом і забруднившись мастилом, кинув у багажник інструмент і колесо зі здутою шиною, вороття вже немає, хоча саме тут, як бачить Свобода, можна одразу й розвернутися; а втім, може, в Кадісі (або Бріндізі) чекає лист...

Чого чекає Свобода?

Він поставився до ситуації серйозніше, ніж вона. Його подорож, а передусім його листи, не позбавлені гідності та сміливості, без докорів, своєрідні оргії тверезої прозірливості, змушують Лілю до поважності, яка робить її впертою, спонукають вирішувати, хоча будь-яка постанова була б тепер передчасна.

Телеграма:

«ЛИСТ ПРИЙДЕ ПІСЛЯЗАВТРА КРАПКА ТВОЯ ЛІЛЯ».

Свобода просить почистити йому черевики.

Я знаю Кадіс, але я був тоді не сам; місто, яке здалеку, із суходолу, видається сном у білій мушлі, обертається розчаруванням, тільки-но вступити до нього, берег занедбаний, до того ж рінь, про харчування можна й не дбати, коли ти сам, розраду дає лише херес...

Не хотів би я бути Свободою.

Свобода з’ясовує, що він не здатний думати про свою ситуацію взагалі, й доручає хересові, а отже, похміллю, впорядкувати свої почуття, яких він не годен зрозуміти...

Друга телеграма:

«ПОСИЛАЮ ЛИСТА В БАРСЕЛОНУ КРАПКА ЇДЬ ОБЕРЕЖНО КОЛИ ЧИТАТИМЕШ КРАПКА ПРОШУ ПОВІДОМ ЗАВЧАСНО КОЛИ ПРИЇДЕШ КРАПКА ЛІЛЯ».

Свобода їде, немов неаполітанець.

Слова листа, що чекає його до запитання в Барселоні, куди він приїздить у неділю, а отримує лише в понеділок, теж не позбавлені гідності й сміливості поглядів, лист розважливий (на думку Свободи, мабуть, розважливе мислення жінки — ознака ворожості) і розумний, навіть якщо в ньому й немає остаточної постанови. Цього досить, щоб Свободу неначе підкосило, й він змушений сісти: отже,