Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 95
Перейти на сторінку:
зайшло аж так далеко! Склавши докладного листа й заховавши в кишеню, він, натоптуючи люльку, й далі сидить у залі поштамту. Невже він, коли своєю подорожжю, а передусім своїми листами вимагав швидкого розв’язку, не здогадувався, що на його вимогу дадуть відповідь? Хоч і курячи другу люльку, наче й не зазнав удару і не чекав чогось іншого, він сидить і пріє не менше, ніж коли міняв пополудні колесо: Ліля з усією серйозністю зважує, чи їй жити зі Свободою, а чи з чоловіком на прізвище Ендерлін. А чи самій. Вона, як сказано, ще нічого не вирішила. Вона, здається, відчула, що її спонукають поквапитися: не той інший, а Свобода, і благає про терпіння, причому для неї, здається, не існує жодного сумніву, що той добродій на прізвище Ендерлін (без імені, ім’я Свободу вже не обходить) не вагатиметься зректись усього, щоб тільки жити з Лілею. Її причини, чому вона не може жити зі Свободою, розважливі, не позбавлені любові, але такі розважливі, що їх любов’ю вже годі спростувати, причини, вочевидь, не нові, просто висловлені вперше; з другого боку, й не треба називати ніяких причин, чому вона хоче жити з Ендерліном, просто хоче і все, їй не треба вихваляти чи знати цього іншого, й повідомляє вона про чоловіка на прізвище Ендерлін мало: вік, професію, громадянство і факт, що він відповідає на її почуття... Свобода, звичайно, прочитавши листа ще й удруге, тож окремі речення він уже знає напам’ять, нарешті сидить у своєму запорошеному автомобілі, вставляє ключ, поволі тисне на зчеплення, потім запускає мотор, перш ніж увімкнути першу передачу, — все, як на курсах водіїв під час екзамену, одне за одним, але забуває, на жаль, лише про ручне гальмо, Свобода відчув полегкість, у голові паморочиться, наче після падіння, але він одужав і відчув полегкість. Хіба не підноситься наш дух, коли нам здається, ніби життя йде вперед? У Німі Свобода відвідує античний театр — єдине, що він справді бачив під час своєї довгої подорожі. У В’єні (неподалік від Ліона) обідає в тризірковому ресторані. Він уперше міркує як сторонній спостерігач, якого не гальмують почуття, і тому може бачити майбутнє, точніше, не майбутнє, а кінець минувшини, що вже не промовляє в теперішності. Ліля має слушність. Він їде, підставивши ліву руку зустрічному вітрові, веде одноруч і заспокоївся. Ліля має слушність. Як сторонній спостерігач, який, щоправда, не хоче давати порад, дарма що дає їх, він знає, що для цієї пари вже немає нічого, крім розлучення, що швидше, то краще, отже, невдовзі. Він курить люльку. Вільний для людських питань, отже, відчувши полегкість, а саме, позбувшись усього, що називають приватним життям, він їде додому, тягнучись у середньому зі швидкістю сто кілометрів за годину, минуле не спішить...

Я уявляю собі:

Своб, засмаглий після трьох тижнів їзди у відкритому авто, а ще й трохи схуднувши, хай там як, шкіра тепер обтягувала обличчя, а отже, він видавався молодшим, тож Ліля, вперше побачивши чоловіка, ледве впізнала його, а він, чужинець, привертає тепер усі погляди, веселий, бо йому нема чого втрачати, й тому здобуває: Ліля зраджує мене вже за годину, щаслива, бо ж він не вимагає ніякого права, ба навіть права на смуток. Наступного дня вона на коротку мить зустрічається зі мною й повідомляє про його повернення, щоб я вже не дзвонив, говорить стисло і неуважно, ощадить слова, а тим часом Свобода вдома в халаті переглядає свою пошту й курить люльку. На кілька днів запановує медовий місяць, минає кілька наполовину не пов’язаних із чуттями, а наполовину просто прожитих днів щастя, яке нічого не змінює в убивчій розважливості її барселонського листа, потім Свобода знову стає давнім, йому кортить знати, де він.

Я уявляю собі:

Життя йде далі, але не вперед, і постає, дарма що мовчки, запитання, хто винен: Свобода з лихим обличчям чи Ліля, засівши в окопі громадських справ.

— Свобе, — сміється Ліля, — невже ти скнара?

— Чого б це?

— Ні в кого немає вина.

— Перепрошую, — каже він, Ліля має слушність, він чув, як Ліля якраз розповідала про пригоду з грецькою змією. Він пригадує: тоді був щасливий, напоєний коханням день, що аж ніяк не обходив спраглих гостей, і Ліля мала слушність тією мірою, якою замовчувала правду. Навіщо ж тоді розповідає? Розповідає просто тому, що люди майже сонні від спеки й мають лише страхітливе вино та сонячні опіки і не мають ані сигарети, ані чогось іншого, й посеред укритого курявою шляху їхньої весільної подорожі звивається змія, яку переїхала машина...

Свобода відкорковує пляшку.

Один Лілин приятель почув, що Ліля на це літо ще не має ніяких планів, і мимохідь точиться розмова, що Ліля, можливо, поїде до Копенгагена. Свобода чує про це вперше. Інші, здається, поінформовані краще за нього. Але, як знає той приятель, ще немає певності, що Ліля поїде до Копенгагена, можливо, каже приятель, вони зупиняться десь на морі, а саме: Ліля і Свобода, щоб насолодитися літнім відпочинком (як цитує той приятель, бо цей вислів видався йому цікавим) у «family style»[28].

Свобода наливає.

Хтось на мить заговорив про Ендерліна, що, як відомо, отримав запрошення до Гарвардського університету, але не їде туди з незрозумілих причин...

І так далі!

Свободу це все дратує дедалі більше.

— Твій дим, — кривиться Ліля, — чому ти завжди тримаєш люльку так, що весь твій дим неодмінно летить мені в очі?

Або:

— Свобе, — закликає вона, — не їж так багато.

Або:

— Свобе, — каже вона, — покажи свої нігті. Що це? Вже шість років, як я прошу тебе...

Або:

— Ти знову забрав мого ключа?

— Я? — перепитує він. — З якої речі?

— Я не можу знайти його.

Він знаходить його.

— Вибач, — каже вона, — я забула, таж не можу я думати геть про все, — пояснює далі. — Вибач!

Або:

— Вибач, — каже вона, — я вже казала тобі «Доброго ранку», але якщо ти не почув...

Або:

— Свобе, — запевняє вона, — та я зроблю все, чого ти захочеш.

І т. д.

А втім, це таки правда, що Ліля робить усе, чого хоче Свобода, відбувається навіть літня поїздка на море...

Що пообіцяв собі там Свобода?

«Family style»:

Я лежу на пляжі, читаю іноземну газету, сам серед чужих людей, пекуче післяобіднє сонце, галас, парасолька від сонця,

1 ... 71 72 73 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"